Одного ранку вона прокинеться
і з подивом озирнеться:
безлюдний світ, одна серед руїн міста,
тільки небо над головою,
ще шум вітру й шерхіт листя
на вцілілому дереві
і десь там, у прорізах торсів будов -
зблиски моря.
Підведеться.
Йтиме порожніми вулицями,
слабкими ногами зашпортуватиметься
об каміння вирваної бруківки,
обережно обходитиме вирви
і дійде так до берега -
і там, на скляному піску вглядатиметься за обрій -
і хмари летітимуть їй прямо в обличчя,
і тріпотітиме за плечима
сиве волосся й розірваний вельон..
Її погляд зачепиться за мотузку,
що зміїтиметься на розтрощеній шлюпці -
то рибацький канат - єдиний спомин про Нього,
знак Його нездоланної сили і мужності..
- Де Він, мій любий? Де вони всі? -
Де вони всі, твої відчайдушні й хоробрі Сини,
Земле моя, сива від попелу і закривавлена? -
спитає вона як Прадочір своєї Праматері.
- О-ооо-хххх.. - видихнуть змучені надра Землі.
- У-ууу-ххх.. - застогне хвилями темна Вода.
- С-сссс...Ш-ш-шшш... - засвистять-зашепочуть Вітри,
розвіють останні пелюстки з вінку
і розірвуть на рештки і так вже подерту фату,
як фата-моргану про вірність і радість повернення.
- Гр-ррр! Гр-рррр! - загуркоче Гроза,
протинаючи небо вогненними стрілами,
- Я всіх їх забрала! Тепер вони мої вічні воїни!
І та, що безвинно зостала без вельона,
та, що тепер приречена
бути нареченою без нареченого
та, що ледь вижила
й жити їй далі з душевною вирвою,
від болю лиш скривиться -
грізній Бурі, що ще не поминула,
та взяла від неї все (крім каната для зашморгу),
плюне в оскал її дикий у відповідь
і вийме із серця свого голіруч
осколок ракети-блискавки..
