Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2689
Творів: 51205
Рецензій: 95849

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 51411, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '34.239.176.54')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Поезія Поема

СМЕРТЬ КОМАРЯ

© Мар'ян Кіхно, 25-06-2023
Я сів за стіл. Узяв до рук бобину,
де Оннегер записаний. Скрутив
один виток розмотаної плівки,
липкий червоний кінчик притискав
я другим пальцем. Тільки не чіплявся
він за сусіду, тож його відклав,
щоб вивільнити місце перед себе.
(Скажу в лапках, що зараз на машинці
передруковую, це все, що написав,
а в текст оцей удруге я устряв
лише для того, щоб унести ще краплину
реальности, та ще приготувать
таке-от дивне вторгнення в минуле -
неначе петлю часу зав'язать.)

Ще на "Вечірці" там лежала карта.
Її перевернувши на лице
дізнався я, що це була дев'ятка -
дев'ятка пік - не дама і не туз.
(Я перепрошую, що вмішуюся знову
до плину тексту - нічого втрачать
в такому тексті. Просто попрохати
хотів я вибачення - дещо претензійна
здалася ця алюзія. Отож
я краще розповім коли із братом
ми до Москви поїхали в посольство,
зустрів він друга та мене залишив
і з ним усеньку ніч проговорив.
Усе нормально. Хай би. Тільки - спека.
(Я вже писав про неї). Ти зустрінеш
це вже в майбутньому - для мене то минуле.
Тож я лежав, бісився та пітнів,
нам'явши гулю сумкою з грошима,
а потім кинув, і стояв до ранку
у тамбурі - вікно було та вітер.
Ми грали в карти. Я погано грав,
як завжди, ув обидві набирав
руки - а хлопці посміялись
напевно потім. Добре. Я замовк.)

Тоді, на чистий аркуш подивившись
(я перепрошую, іще одна хвилина -
я, може, зводжу тако нанівець
усю концепцію цього неначетвору,
адже це суперечило б ідеї -
та до ідеї ви ще не дійшли.)

Тоді, на чистий аркуш подивившись,
я завагався - може ліпше нам
блокнота взяти, чи чого такого й
подумав, що не того я хотів -
відкрити б нам щоденника і слово
мережати за словом, і шукать
піднесення та відкриття осяйні...
Але... І знову завагався я і став
шукати зошита, де зараз ми й зустрілись,
читачу мій, з тобою - я, живий
у миті поруху моєї самописки,
і ти, що маєш вузол зав'язать -
і час провисне... Я шукав і думав -
і відчував, точніше, як та мить,
коли я рішення прийняв узяти в руку
перо та сісти і поговорить
від мене до минулого тікає
та наче мул - хвилин нашарування
лягає на початок - і прозоро
я бачу ще - його не помічаю
і намагаюсь охопити й пов'язать -
щоб знов почати з тої ж само миті,
коли знайду щоденника. Аж ось -
я знову вигулькнув (нарешті!) на поверхню.

Відкинувся. Поклавши самописку,
відсунув окуляри, та в замок
завівши руки, кілька раз порухав,
щоб нерозроблені суглоби потріщать
і біль легкий відчути враз у ліктях.

І знов подумав я: Чи буде справедливо,
коли усе рядками попливе
не стримане, бездумне та відверте?
Нехай. І руки тріснули. Вперед.
Нам заважає, друже, тільки віри
нестача, бо все інше маєм ми.

Я чую - стукає дитина за городом -
чи то біжить - чи палицею лупить
у землю - може б'є палас,
або доріжку хтось од пилу -
але навряд - то бігає дитя.
(Це гикавка якась - не можу всидіть.
Я знову тут і вашої уваги
ліхтар вельмишановний вимагаю
на цю ж останню фразу спрямувать.
Ви відчуваєте - "то бігає дитя"...
"То бігає дитя" - тут промайнуло
щось вічне, символічне щось,
якщо завгодно. Годі. Замовкаю.)
Але навряд - то бігає дитя.
І як завжди собаки брешуть, брешуть,
і жалібне, і тріснуте шось є
у їхніх голосах. Забувся - щось
хотів сказати, думку застарілу -
та вилетіло, поки розбирався.
А взагалі, швидкі мої думки -
їх імпульси проходять паралельно -
а взагалі-то я сказати хтів,
чому узявся всю цю базгранину
(красиве слово!) тутки виливать.

Лежав, читаючи "Епохи та ідеї"
А. Барга та підкреслював цікаве,
і трошки намагався порівнять
(о - що там - дикий гавкіт басовитих
сірків сусідських і малий собачка,
ще пискля заплелася в їхній хор...
Все стихло. Тільки ще сусіда,
Сергій, цей обговорює випадок,
своїм дивнющим, правда, голоском -
зіжмаканим - чи, радше, напівп'яним.
Сказати б, голос - начебто стілець,
в якого ніжку куцо вкоротили -
тож і хитається. Розхлябаний. Ну добре.)

Я повертаюся до наших до баранів.
Подивимося. Лікоть як болить...
Ще трохи вправ. Проїхала машина -
я певен - "Жигулі" - отож, читав -
і наштовхнувся. Родова свідомість.
Антиномічне мислення тоді
не дозволяло всі життя дрібниці
в життєписі зобразити до денця -
от зараз - пригадав Челліні -
яка людина! (Знов завалували!
Чи хтось іде? О, раптом тихо знов -
і вітерець посипався з тополі.)

Отож Челліні. (Ще один момент
і присягаюся, нарешті, що встрявати
не буду та спокійно друкувати
вже маю намір до печального кінця.
Я просто, друзі, хочу попередить,
що деякі зі слів у цих дужках
не є пізніші вставки - я по ходу
звертав увагу до речей назовні,
і спільного у них нема нічого
з коментарями цими. Бачте, я
не планував таких часу накладок -
не хочеться всю форму зіпсувать.
До вас була це репліка востаннє.)

Отож Челліні. Як було яскраво
і чисто надиктовано життя.
(Пляшками стукає, здається, там сусіда -
він приманив до себе під паркан,
під кущики - там ящика поставив -
там п'ють вони. З Сергієм гомонять -
що всі ми чуємо. А він пляшки збирає -
та має гроші.) Тож, якщо завгодно -
це є ублюдочне продовження епохи
Відродження. Ідея тут така -
найвищої реальности дістатись
і вийти (тра-ля-ля-ба-ля -
із натиском сказало немовля,
сорока скреготнула, знов собаки,
Сергій із жінкою, тополі шум сухий -
ось "мама" крикнули - і жінка напустилась:
"От, господи, і там... (щось)... не працюють" -
цебро, собаки побудило знов - і тихо -
і тричі ав-ав-ав, як причавили -
тінь комаря майнула по столу
і через аркуш над моєю тінню,
ось навіть ластівки - несе мене, несе -
чи повернуся знову я додумки,
якщо згадаю, як рукою я тернув,
почухався та випростався.) Знову -
скоріше, поки тихо, до думок -
отож реальности сказать найвище слово -
щоб не бліді з'явили словеса -
все, як було, як є й віднині буде -
як спеку я відчувши на лиці,
подумав - це од лампи - чи від столу -
і різко викрикнув хлопчина вдалині,
і гучно чхнув Сергійко на городі,
а з кухні телевізор все лунає,
про нього я не згадував. Куди
іде цей вірш - сказать інакше, вірша -
чи не приречена лишитися вона
простим літописом собак, сусідів, спеки,
птахів і вітру?.. Знову від думок
нікуди не втечеш - о ні, нікуди -
от пригадав, як їхав я кудись
і думав: Добре, що миста безликі -
уся увага людям, до людей -
якщо не хочеш навіть, а прилипне,
пригорнеться увага. На землі
(так думав, проїжджаючи хрущоби)
нема нічого в нас, окрім обличч -
похмурих, правда, брезклих і спітнілих -
у некрасі - таких радянських лиць -
як, взагалі, ці спогади приходять?
Чому сучасний спорожнів момент?
Але ж, як пишеш, то хіба можливо
переживати інше щось, і буть
у вихорі, або ж хоча в кюветі
життя. Писати - існувать
ув інших вимірах. Чи просто дрейфувать
і час життя у різне фарбувати -
як музика.
Цей нескінченний вірш -
а я мастак на нескінченні вірші.

Зупинимося. Замість реалізму
тут вечір спогадів намітився. Чи знов
сказати? Хтось від'їхав. Б'ються відра -
вони трусили щось - я чув цей звук,
як падають - як ляпають об землю -
не яблука ж? - морелі, мабуть так.
І я сьогодні двічі їв морелі.
Та хто там їздить? Пискнули гальма.

Сміялася, от пригадалось, мама
(і довгий-довгий ненатужний писк)
що може і вона тоді писати
про тріщини хіба на стелі кухні,
чи ще (газує) там аби про що.
Це зараз роблю я. Завжди я роблю
те, що засмучує, що сам я зневажаю
ув інших. Треба вікна зачинать -
вікно, точніше. Комарі летять -
чи можуть - буду знов ховатись
під простирадло з головою. Треба встать
і відірвати руку від паперу.
Ось дивне щось намітилося: Так
дорослішають - думка - просто фраза
з'явилась. Голова уже важка -
так нахиляюся та розчепірив лікті -
ну годі, крапку ставимо. Усе.

Я знову сів. Ну що вже тут поробиш,
що у житті повтори на повторах -
собаки гавкають, неначебто годинник,
а я написане (уважно?) продивися -
і знову рушив. Може прийде ціль,
як відбувалося з думками. Ось одною
ділюся з вами. Вже пішла вона в
минуле -відчуваю - відчуваю
прозорість хати звукам звідусюд,
та уявляю, як поїду завтра
до Львова. (Чи поїду взагалі?)

Як Семенко уп'явся у модерн -
я навпаки відпочиваю серцем -
мов за кордонами СРСР,
за рамками поезії. У ритму
одноманітних хвилях. Уперед!
Якою ж думкою хотів я поділитись
із вами, друзі милі. От хіба -
що є насправді млявий цей віндсерфінг.
На хвилях ковзаюся. Добре, уперед.
Усі вагання нецікаві. Анекдот.
Такий от спогад - якось коридором
я біг у школі на перерві. Ще малого
за шкірки директриса ухопила -
я зараз уявляю наче ноги
у мене одірвались од землі -
і ніби лантухом порожнім потрусила,
немов злочинця, наче кошеня
та насварилася. Її, здається, звали -
як ся не помиляю - Дроговоз.

Чи, може, я неправильно чиню й
портачу - й треба починати
життєписа з початку, як годиться?
З найперших спогадів. А що, це варіант -
хоча це, звісно, будуть мемуари -
"написані шизофренічним стилем",
як каже Воннегут. Втомився я. Піду.

От тільки що востаннє занотую,
що знову спека в тілі, думав тут,
чи варто базгранину друкувати -
аж ось раблезаянськії рядки! -
Я комаря убив! Голодного! На "-ськії"!
А це не смішно. Ні, це вже не смішно -
це як життя - не важко і не легко -
а просто те, що є, і так, як є
сьогодні - чи було те вчора -
я прочитав - забувся вже про що -
бо думка перебила, як інверсій
багато більше у художників, поетів,
і творчих хлопців, жужми, взагалі.
Помовчу трохи. Дайте пригадати.
Аж, ось, нарешті. Знову загубив.
Чекай-но... Ні, тепер же точно.
І знову втратив у потоці слів.
І ще - тепер обачливо та чітко:
Не пишемо ми, людоньки, про те,
що нам важливе. Відбуваються пориви -
і землетруси в нашому житті,
буває, дригом догори перевертає
усю світобудову, ба слова
блідою тінню тільки відбивають
саму фактуру, навіть не думки -
а де вже там те справжнє, невимовне,
що у підвалини закладено глибкі.
(А що, це нагадало Леопарді -
це, може, й добре. Може й непогано.)
(А в окулярах краще. Я хотів
спочатку написати про сей намір -
та не пішло, тож вирішив я кризу,
спочатку окуляри почепивши
на носа. Так у творчости моїй,
називаній умовно, всі проблеми б
перестановкою збивати зразу з ніг.)

Тож, Леопарді. Хоч і глибини
і громадянського тут пафосу немає -
хіба що пафосик, як хочеш, пафосунчик
простої екзистенції (просто-о-ї?)
Отож назад. Аххх, потягусі -
чим істинніша буде, важливіша
для долі річ - блідішою вона
як тінь у плетиві словесному загине.
Так, може бути, що Самійленко відчув
багато вищу річ (багато вищу?),
ніж розповів.
А я повторююсь і тут -
вже і думки зациклились. І мозок
весь кров'ю наливається. В очах
постали сльози. Спека. Спека. Спека.
Водички випити? Умитися? Чи кинуть?

О, наче проясніло ув очах,
полегшало - та руки, щоки, груди
ще хвилі відчувають - я кажу -
і нібито словами викликаю
відвищення в собі температури.
Але вже варто зупинитися. Сьогодні.
Година котра? Дев'ять сорок п'ять
нам пасувало би - та незабаром десять
без дев'яти хвилин. Цікаво, як
я озирнуся на дурну дорогу,
що в півтори години протоптав...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Тістечко безееееееееееее

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Валерія, 28-06-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Інра Урум, 26-06-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Dj. Djojz, 25-06-2023

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Двірний, 25-06-2023
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0471470355988 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …