Меле все дощами неба млин прадавній,
Проростаєм снами тайні та незнані.
Вік себе шукаєм, як зірки – приблуди,
Щоб світити світу, нести віру в люди.
Йдуть до сонця знову дні й роки на сповідь.
А під старість думи: де ж то щастя повінь?
Нас дороги сіють. Всі в гріхах дрібнієм.
Ми – вогонь чи попіл? Чи живем, чи тлієм?
