Коли вона вперше до церкви внесла
дитя, всередині були із числа
людей, що в молитві були там віддавна,
Святой Симеон и пророчиця Анна.
І старець на руки прийняв немовля
Марії; і три силуети здаля
здавалось, злились над малятком у раму,
в той ранок, загублені в сутінках храму.
Той храм обступав їх, як ліс-старожил.
Від людських очей і небесних світил
вершини ховали, розлігшись, мов таця,
в той ранок Марію, пророчицю, старця.
І тільки на тім'я промінчик один
світив малюкові; та він не будивсь,
нічого не знав ще й посапував сонно,
Вмостившись на сильних руках Симеона.
А було повідано старцю цьому
про те, що побачить він смертну пітьму
не швидше, ніж сина побачить Господня.
І сталося. Й старець промовив: "Сьогодні,
за словом Твоїм, що повік не мине,
Ти, Господи, ось відпускаєш мене
у мирі, бо мої побачили очі
дитя: він -- те світло, котре серед ночі
поганам засвітить. В нім - Божий Закон
і слава Ізраїля в нім." -- Симеон
замовк. І зненацька їх тиша накрила.
І тільки луна від тих слів голосила
й кружляла ще трохи вгорі між стропил,
бриніла легесеньким шурхотом крил
під куполом храму, мов птаха тривожна,
що може злетіти, та сісти не може.
І дивно їм було. Мовчанка німа
дивніша від мови була. І сама
Марія в бентезі з тих слів чудувалась.
І старець сказав: "Богу нашому слава.
В тому, хто лежить біля твоїх грудей
падіння й спасіння мільйонів людей,
предмет суперечок і сварок причина.
І меч той самий, що колись ним учинять
наругу над тілом його, і тобі
крізь душу простромлено буде. Тоді
відкритими стануть для погляду твого
приховані помисли серця людського".
Він скінчив і рушив назовні. Услід
Марія, сутулячись, й брилою літ
скоцюрблена Анна німотно зоріли.
Він меншав дедалі у змісті і в тілі
для двох цих жінок під згромадженням стін.
Від поглядів наче прискорившись, він
ішов по лункому порожньому храмі
вперед до дверей каламутної плями.
Був крок дідугана твердим, як алмаз.
І тільки як ззаду пророчиці глас
долинув, він стримав свій поступ розлогий:
та це не його прикликали, а Бога
пророчиця славити вже почала.
І двері зближались. Вбрання і чола
вже вітер торкнувся, і пнялась до вуха
з-за стін стоголоса людська завірюха.
Він йшов помирати. Не в гомін юрби
він, двері відкривши, два кроки зробив,
але у німотні маєтності смерті.
Він йшов по просторах, позбавлених тверді,
він чув, як завмерла часу течія.
І образ Малятка з пречистим ім'ям
і тім'ям пухнастим, осяяним небом,
душа Симеона несла перед себе
мов дивний світильник, в той морок печер,
в якому нікому не випало ще
узріти свій шлях хоч би в іскрах убогих.
Світильник світив, і ясніла дорога.
2000-2001 рр.
СРЕТЕНЬЕ
Анне Ахматовой
Когда она в церковь впервые внесла
дитя, находились внутри из числа
людей, находившихся там постоянно,
Святой Симеон и пророчица Анна.
И старец воспринял младенца из рук
Марии; и три человека вокруг
младенца стояли, как зыбкая рама,
в то утро, затеряны в сумраке храма.
Тот храм обступал их, как замерший лес.
От взглядов людей и от взоров небес
вершины скрывали, сумев распластаться,
в то утро Марию, пророчицу, старца.
И только на темя случайным лучом
свет падал младенцу; но он ни о чем
не ведал еще и посапывал сонно,
покоясь на крепких руках Симеона.
А было поведано старцу сему,
о том, что увидит он смертную тьму
не прежде, чем сына увидит Господня.
Свершилось. И старец промолвил: "Сегодня,
реченное некогда слово храня,
Ты с миром, Господь, отпускаешь меня,
затем что глаза мои видели это
дитя: он -- Твое продолженье и света
источник для идолов чтящих племен,
и слава Израиля в нем." -- Симеон
умолкнул. Их всех тишина обступила.
Лишь эхо тех слов, задевая стропила,
кружилось какое-то время спустя
над их головами, слегка шелестя
под сводами храма, как некая птица,
что в силах взлететь, но не в силах спуститься.
И странно им было. Была тишина
не менее странной, чем речь. Смущена,
Мария молчала. "Слова-то какие..."
И старец сказал, повернувшись к Марии:
"В лежащем сейчас на раменах твоих
паденье одних, возвышенье других,
предмет пререканий и повод к раздорам.
И тем же оружьем, Мария, которым
терзаема плоть его будет, твоя
душа будет ранена. Рана сия
даст видеть тебе, что сокрыто глубоко
в сердцах человеков, как некое око".
Он кончил и двинулся к выходу. Вслед
Мария, сутулясь, и тяжестью лет
согбенная Анна безмолвно глядели.
Он шел, уменьшаясь в значеньи и в теле
для двух этих женщин под сенью колонн.
Почти подгоняем их взглядами, он
шел молча по этому храму пустому
к белевшему смутно дверному проему.
И поступь была стариковски тверда.
Лишь голос пророчицы сзади когда
раздался, он шаг придержал свой немного:
но там не его окликали, а Бога
пророчица славить уже начала.
И дверь приближалась. Одежд и чела
уж ветер коснулся, и в уши упрямо
врывался шум жизни за стенами храма.
Он шел умирать. И не в уличный гул
он, дверь отворивши руками, шагнул,
но в глухонемые владения смерти.
Он шел по пространству, лишенному тверди,
он слышал, что время утратило звук.
И образ Младенца с сияньем вокруг
пушистого темени смертной тропою
душа Симеона несла пред собою
как некий светильник, в ту черную тьму,
в которой дотоле еще никому
дорогу себе озарять не случалось.
Светильник светил, и тропа расширялась.
