Їдь звідси, кажуть, їдь! допоки жива.
Доки не впали стіни, тримається дах…
Тут нема ні угідь безпечних, ні риб, одно – ковила.
Тут пустеля повзе в прифронтових містах.
Ти ж вростаєш і далі у ці краї.
Розмальовуєш хату, як бабця твоя колись.
Рушники вишиваєш, чекаєш на врожаї,
зустрічаєш лелек, що тобі не клялись.
Ходиш там, де до тебе Ной не ступав.
Де розкиданий по кладовищах твій рід.
Де плюскочеться річка, а далі став...
Де на пагорбах терен, а в кошику глід.
Кажуть, їдь звідси, їдь – крижана зима.
Стане навіть не вирва – безодня, страшна діра.
І стоятиме сморід ізвідти, наче дурман.
Не врятований буде ніхто, коли б то пірнав.
Тут лишається твій чоловік, латає борти ,
вантажі відправляє, вмовляє: тобі пора.
Тебе ждуть автобани, столиці, чужі порти.
Просто як відчахнути себе від його ребра?
