Сів на лавку пізно в парку.
Враз пропали сили.
Сон вхопив мене, бідаку.
Вмить жахи наснились.
Сам на себе збоку глянув.
Прикрий я, хитрющий.
Часом схильний до обману,
Впертий бик лінющий!
Ледве влазить в штані дупа.
В дзеркалі, мов слоник.
Пика, як прокисла зупа.
Ніс, як ополоник.
І жінок гарненьких люблю,
Наче кіт сметану.
Як побачу, приголублю.
Ніби лід, розтану.
Грошей хочу більше й більше,
Хабарів без міри.
Та із нервами все гірше.
Скабанів із жиру.
І сусіди зляться, звісно.
На роботі зависть.
І гріхам у мені тісно.
Де й поділась совість.
Жінка мучить і пиляє.
Їй уваги мало.
Теща – злюка дошкуляє.
Діти задовбали.
Навіть друзів менше стало,
Й тих уже втрачаю.
Бо скупий. Язик, як жало.
Бо не позичаю.
Я зірвався з тої лавки:
Більш не буду! Досить!
То якісь недобрі знаки.
Аж від страху трусить!
Все! Сказав: не буду більше!
Годі плакать, нити!
Як ото зробить мудріше,
Щоб життя змінити?
Ні! Не те хотів сказати.
Я ж не дурень, люди!
Я на лавицю ту кляту
Більш сідать не буду!
