Знай: вода, що камінь точить і кригу ламає - сила.
На перший погляд непримітна, майже невидима.
Але це сила, що робить свою справу тихо.
Здебільшого уночі - аби подалі від вражого ока.
А вогонь, що горить і ледь пломеніє, проте не згасає -
ще весталки знали, для чого його такого оберігають -
бо то сила така, котра може тихо спалити мости,
розтрощити ворога, спопелити мерців
і без неї немає Початку.
І повітря - таке чисте і заодно зрадне -
бо хоч і само є газом, проте так легко
може бути отруєне іншородними газами.
І було би завбачливим запастися
протигазовими чи краще - кисневими масками -
тими, що охороняють і навпаки ховають
тіло та душу від натовпу, від інфекції
(вірусологи чи то ідеологи би мали знати своє) -
словом, зберегти повітря від отрути і від ракет -
питання тисячі чи не мільйонів захисних крил янголів.
А земля - це твердь, що нас на світі тримає,
притягає до себе, по тому світі носить і подекуди хилитає.
І вона - чи не найласішa спокусa -
адже Змій - це та ж сама хтонь,
що вилізає з-під каміння, зі скель,
і крутиться навколо, підбирає у свої кільця -
і вже залежить від тебе, на якому щабелі
чергового витка ти її розірвеш
і вийдеш у світ і скажеш:
світ мене ловив, в кільце звив, поховав,
та я знову ось народивсь -
прахом був, в прах обернувся і -
з гада став птахом..
І ось він - сніг - чи білий, пухкий, як зефір,
чи камíнний, як сіль - сльози землі -
(все одно вже який) - шар за шаром зросте -
стелажі снігових аркушів
сягнуть від проваль аж до зір..
І зоряний пил у кометі хвості -
полетить у міжзоряну далечінь,
що налічує мільярди літ,
виміряних чистим світлом -
себто нескінченним світлом -
і я знаю - тільки твій і лише твій
гострий звіриний зір
зуміє знайти мій вакуум -
бульбашку-капсулу,
у якій сконцентровано наночастинку душі -
невловимий ефір стихій -
зірку-сніжинку Вічності..
