надміру чужим,
обережним,
зникомим –
відтепер уяви мене
саме таким,
як невживану літеру,
як крапку-й-кому
після переліку
доторків руки,
як звіра,
якому байдужі лови,
як пірнання сторчма
у пітьму сторіч,
як відмову,
що це не-про-мене-мова,
бо стосовно безодні
не-в-цьому-річ,
як вічну пару –
капітан-і-човен,
що курсує фарватером
твого скла,
де щомиті росте
вірогідність змови
бакенів-віршів,
що для тебе
склав.
