Заплющу очі. І скажу: замри! Замри і згинь, маро!
Тебе нема, нема, нема! Це все лише кошмарний сон -
це - прірва, матриця жахів, засвіття..
Заплющу очі. І подумаю собі:
тільки ось тут - в моїй душі - реальний світ.
А там, за вікнами розплющених зіниць -
абсурд, один лише біZZар, жахіття..
Заплющу очі - й хоч на мить забуду все,
порину в світ, який ще рухається за законом Божим.
Коли ж розплющу їх - побачу: знову зовні світ трясе
від "братньої любові", бомб, снарядів і ракет,
що так глумливо назву ніжних квіток носять -
і от, я знову падаю у нескінченний, жахітливий сон -
думки - навиворіт і усвідомлення, що душу трощить:
це - божевілля. Пекло. І хаóс.
Це - неможливо, це - якийсь абсурд -
бо аж ніяк не вписується у здоровий глузд,
аби оті, що звуть себе так гордо "чєлавєк" -
(в перекладі - не просто мавпа, але "гомінід",
точніше - "гомо сапієнс" чи "чєлавєк разумний") -
котрим сказали, що вони - боги,
бо створені за Божим образом і ликом,
щоби отак знущалися над іншими людьми,
щоби творили стільки горя, зла і лиха,
щоби з такою втіхою поширювали страх і смерть,
щоби так люто нищили й ненавиділи все живе,
щоби цілий народ став колективним виродком-садистом! -
Адже такого ще ніде й ніколи не було! Нема й не може бýти!
Тож згинь, маро страшна! І нелюде, загинь!
Бо ви - лише жахливий сон! Ви - прірва, дна якої ще не видно.
Тож хлопну я в долоні - раз-два-три! - відкрию очі й подивлюсь -
ось прямо зараз закінчиться ця зима і ніч -
і раннє сонце зíйде над дахи іще вцілілих міст,
промінням сльози й сажу всім зітре з облич
і білий світ повéрне на свою орбіту..
