«У руслі сухому
І там протоптали стежку.
Сяйво листя.»
(Йоса Бусон)
Свою долю ховаю в торбу
З малюнком риби та лева,
Наче рана минулого
Болить багряний світанок:
Йду за поріг замшілий
Ніби той волоцюга,
Що забув свої книги
Написані вдосвіта
І пішов мандрувати
В країну п’янку вересня
(Трохи загірну):
Туди, де дощ. Де краплі
Важкі як осіннє небо.
Там: навряд, якось
Плинний, нестворений,
Споконвічний (не сон)
Явив мені знаки
На павутинці срібній,
На межі дерев’яного світу
У ходах копачів твердокрилих:
Вічність-жебрачка прозріла,
Вона вже бачить
Очима синіми
Блукальця кожного
Загорнутого в шовк вечора:
День запізнився,
День надто тверезий
Для сови, що дивиться вниз
З даху будинку епохи
У прірву «Сьогодні»,
У безодню хвилин,
Де люди не хочуть бути.
Краще будуй собі вежу
З базальтових брил меланхолії
Ножів,
Якими Паріс різав яблуко.
