«For the city rests, and we move.
A tear is proof of that.
For we are leaving, but beauty remains...»
(J. B.)
Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.
