(легенда)
Жив принц, і душею, і тілом могутній.
Знав лад у мечі, грав майстерно на лютні.
Порядок тримав у казні й поміж варти,
Бо батько-король часто став слабувати.
То ж син, хоч на трон ще і в думці не сів,
За канцлера був, брав папери в послів…
Підніжки злиденні й еліта багата
Честили його, а найбільше – дівчата:
Вклонялись йому, ледь не падали ниць.
(Був щедрим на гроші та усмішку принц).
Коли він з важкою вставав головою
Від справ, то сідав відпочить над рікою
Із лютнею разом. Одітий в хітон,
Він грав, наче з неба зійшов Аполлон.
Над ним світлячки обертались зірками,
Бо грав до знемоги, бо грав до нестями.
Мелодії чули лише комиші,
Бо грав не для слави – для серця й душі.
- О, де ти, моя Богом суджена Геба? –
Торкаючи струни, співав він про себе.
Загрався він якось. О першій годині
Засяяло в водах обличчя ундини.
Юнак – утікати, вона: „Постривай,
Співать я не буду… Ти грай лише, грай,
Бо лютня твоя… Я коли її чую,
Про те, що не знаю кохання, шкодую,
Що серце сусідства не знає душі,
Що шепчуть не нам, дівам вод, комиші
Про втіхи дівочі, про збурення крові,
Про ницість, про святість, про щастя любові.“
Він грав їй до ранку. Як світла година
Настала – пірнула у води ундина.
Просила прийти… Він приходив щоночі.
Від музики очі ясніли дівочі.
Як втомлювавсь принц, починалась розмова
(Для дружби найперша надійна основа)
Про справи шляхетні, бали й поєдинки,
Про ниці та гідні достойників вчинки,
Русалчині ігри, забави младі,
Про знаки небес, що пливуть по воді.
Носив він цукерки й горішки на таці
З вечірнього столу до річки русалці.
Її оспівав невмирущую вроду,
До неї по пояс заходив у воду…
Впав жовтий листок у змокрілу траву.
Русалка сказала: „Я вдаль попливу
У море, де лід хвиля вірная коле,
Тебе не побачу, мій принце, ніколи!“
Сльозина дівоча зродила зітхання:
- Зіграй мені, любий, зіграй на прощання!
Був змушений принц діві вічній зізнатись,
Що в розпачі він, не бажає прощатись.
Багато зродили принцес королі,
Та він їх не знає, він любить її!
Упав на коліна, цілуючи руки,
І плакав з любові, і плакав від муки.
Хвіст стан молодецький обвив, мов змія:
- Коханий мій принце, я буду твоя!
Не можу без тебе, не дам собі ради.
Клянись, що повік не пізнаю я зради!
Поклявся їй принц, до палацу привів.
В здивованих згоди добився батьків.
Цілунок у церкві, п’янкий до знемоги
Й молитва хвоста обернула у ноги.
Зрадів диву принц, слуги й знать, позаяк
Небесний щасливий в тім вгледіли знак.
Зробили майстри на прохання дружини
Вінець на чоло із простої модрини
Із різьбленням дивним, без жодної плямки –
Бо злотом та сріблом гидують русалки.
Щасливо жили, і були у них діти…
Русалка поважчала, стала старіти,
Бо душу Господь в день вінчання їй дав.
Утому в очах її муж помічав.
Не стали легкі, як вітрець, її кроки.
Дві зморшки лягли на поблідлії щоки.
Та Смерть не її узяла у полон:
Час принцу прийшов пересісти на трон.
Дружину обнявши, потішивши маму,
Поїхав він гордо вінчатись до храму.
Вертавсь королем він додому і модну
Побачив дворянку, гінку й благородну.
Струнка, юноока, бажана, ясна –
Служницею їй була пані Краса.
Волосся злотий ледь утримував гребінь –
Її би уздрівши, втопилася б Геба.
Зустрілась б вона з мусульманським царем –
На неї султан обміняв би гарем!
Помітивши погляд, вклонилася ниць…
Бажання відчув непоборне екс-принц.
Дворянку король покохав до нестями.
Їй слав менестрелів, осипав дарами…
Русалка опівдні знайомії звуки
Почула, зайшла – й остовпіла від муки
У мужеській спальні. Він іншу зігрів.
Дрімала вона, він тихенько хропів.
Русалка до річки направила кроки:
- Прощай, - загукала, - нелюбий, жорстокий!
За гріх та образу помститися мушу,
Украв моє серце, візьму твою душу!
- До тебе у кожнім явлюся я сні,
Удень ти її, ніч належить мені!
Жбурнула у річку з модрини вінок:
- Прощайте, сирітки, дочки та синок!
А ти пам’ятай, цих часів Соломон:
Змією вповзу я у кожен твій сон!
У розпачі в води бурхливі стрибнула.
Не мала хвоста, то притьмом потонула.
Спіймали утоплу рибалки у сіті…
Того ж таки дня, нещасливої миті
Король від кохання вкінець одурів –
До храму дворянку під руку завів!
Рік канцлер, зі знаттю сховавшись під древо:
- Зійшла на престол по крові королева.
Перелюбу біс подолав короля!..
Ховала незгоду в мовчанні земля.
Король не зважав; він-бо юній жоні
Був зорі готовий зривати ясні.
Співали дружині пісні менестрелі
Про мужа любов, про забави веселі.
Вона – чоловіку: „Це гарно, проте
В нас ложе дубове. Чому не злоте?
Вели мені плаття шовкові пошити –
Одне не бажаю два дні я носити!“
Третина на неї йшла грошей з казни.
Русалка до зрадці приходила в сни.
„Ти мудрий, бажаний і мужній, - шептала.
- Люблю не за гроші!“ Й вві сні цілувала.
Настали часи для сім’ї нехороші:
Король королеві обмежував гроші,
Бо запахи чув у повітрі Війни –
На зброю доходи пішли із казни!
Вдень жінка кляла його жадібність палко.
Вночі в сновидіннях співала русалка:
- Коханий мій муже, всміхнися, молю!
За посмішку я, не за гроші люблю!
За злото ясніше палають Стожари.
Немає за нас наймилішої пари!
Весь сивий, король рік рубався з Ордою.
Здолавши її, стан розбив над рікою.
Смутний, на знайомий піднявся місток…
У хвилях русалчин з’явився вінок.
Із криком «прости», не питаючи броду,
Державець стрибнув в листопадову воду…
Оплакав той край потонулого Лева.
Найменш сумувала за ним королева,
Та вранці втекла, занехаявши трон:
Прийшла і до неї русалка у сон!..
Вас брязнуть прошу, слухачі, таннерами,
Бо я, менестрель, вже прощаюся з вами.
Благаю мій спів оцінить без огуди.
Господь хай коха нас, рятує – і судить.
