| © Катруся Степанка, 19-11-2021
|
«Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми»
14 частина
Я розкажу тобі, дитино, про життя,
у щирості, порядності прожите,
чи, кожен день – «кісток перемиття»...
інтригами і пошлістю прикрите.
Я і не знаю, кому легше жити?
Можливо всі – по своєму нещасні.
Щоб усю правду тобі розказати,
переживання треба мати власні.
– Бабусю мила, я ще зовсім юна,
пізнала на собі це пекло пліток,
по заочі, завзято і бездумно,
мене палили в зав’язі цих сіток.
Якби не ви… робити що? – не знала б,
не справилася б з непосильним гнітом!
не тільки плакала, а точно вже – пропала б!
Не малими сльозами серце вмите.
Терзали до невимовного щему,
лиш – за кохання щире.
За довіру
серця і тіла – милому своєму.
Що кинула, усю себе, до виру
безмірного та щирого кохання,
яке панує вперше, в серці юнім.
На смак – попробувати всі його пізнання,
дотик – до світу невідомого…
і - що в нім?
Страшилася… але купалась в ньому
невіданому ніжності і тайни.
Від щастя плакала,
раділа всьому,
ці, проживала миті, мов останні.
Все тріпотіло; руки, ноги, тіло…
серце, душа… заплутались думки.
Ступала на початку, я не сміло,
а потім впала – вся! у ці струмки –
чистого світу, де немає зла.
Забула про сирітство і печалі,
що – нічиєю! в світі цім була.
Збирала я – любові всі медалі.
Повірила в те – марево п’янке,
туманами позастилало очі,
стверділе серце, стало враз – м’яке,
воно проснулося,
відкрилось…
після «ночі»
і я літала в небесах високо,
без крил…
такою легкою була.
Занурювалась в води,
вниз, глибоко,
не вмію плавати, та наче, я пливла…
– Безумний світ кохання, що й казати.
Я і сама у нім літала,
а що за ним, теж не хотіла знати,
щаслива доля в цю мить завітала.
– Бабусю, так.
Я вся була в цім світі.
Забула зовсім – є світ навкруги.
Коли перебуваєш в теплім літі,
де квітами усіяні луги,
то зиму забуваєш, а сніги,
морози, заметілі… не реальні!
Наповнений світ болі і туги –
далеко теж.
Такі ми – екстремальні!
І з головою в вир…
плюх… от і все!
І ви, бабусю, теж були такі?
– Така ж! що доля принесе
не думала.
Це – юності містки.
Здаються нам мостами –
бетонними, незламними довіку.
Ось, воно щастя – вічно буде з нами!
Вселенська радість, повна мрій…
без ліку.
– І я розмріялася…
День і ніч не спала,
серце вмлівало.
тіло в ніжній томі…
біля коханого душа моя вітала,
не відчувала труднощів і втоми.
Удвох, обнявшись, бачили усесвіт!
Мов коло …світла…
а ми …всередині…
Не відчували днів, хвилин і літ.
Ми – ціле!
Ми є – кремінь! Бо єдині!
Готова все віддати у ці миті.
Життя – без роздумів, враз кинути до ніг
коханого!
Літа наші прошиті –
нитками золотими…
а що – гріх?!
Що у коханні може бути грішним,
скажіть, бабусю, я не розумію?
– Дитино мила, це і є найгіршим
для тих, хто не кохав, бо не уміють.
Не всім даровано, бо це – дарунок з Неба!
Він – вибраним, а більшість споглядають
лиш з боку… але є потреба
все «просівати»…
немов – усе знають.
У тайні заздрити, невірою хрещені,
що є цей дивний свій – мрій і кохання.
«Перемивати всі кістки»… навчені,
це їхнє, дике – «всесвіту послання».
Прикрити цим стараються нутро,
пусте і не спроможне до любові,
елітним, подають – «гидке хутро»,
поношене, общипане у злобі.
– Знаю, бабусю, добре напилася
того, «елітного» смердючого напою.
Пройти великі терни довелося…
Не знаю – як, не лишилася злою?
Не стала теж подібною до них –
скажених у словах і пориваннях,
як не набралась ненависті їх
хто «щебетав»…
не на добро стараннях?
Якби не ви, не знаю, що робила б,
куди пішла, до кого прихилилась?
– Донечко мила, усе добре було б,
ти в правильному напрямку дивилась.
Я тільки укріпила те, що було
у твоїм серці і в душі з основ,
те, що ніколи не давало мулом
залити мрії, думки і любов.
Так, так – любов!
Хоча пізнала зраду,
яка з’їдала тебе день і ніч,
вдвох поскладали тихенько до ладу.
Тягар поганий… скинула ти з пліч.
Ті , люди злі, залишились самі –
в своїх помиях.
Вариво це їхнє!
Такі ніколи не ставатимуть німі,
бо зло, як і любов, таке ж – одвічне.
Знов підшукають жертву новим пліткам,
«перемиватимуть нові кістки»,
передадуть у спадок своїм діткам…
Мости – ламатимуть,
а будуватимуть – містки.
Чому все так?
Бо ти – не піддалася!
Не впала. Не згоріла. Не здалась.
Хиталась… бідкалась…
Спаслася!
На Волю Божу себе віддала.
Урятувала себе і дитину.
Тепер із Неба, знов кохання впало,
а те – дівчаче, що було з полину,
вже кануло у Лету й там пропало.
Ти на людей злосливих не зважай,
вони нещасні, по своїй природі,
тому збирають злоби урожай,
його, самі ж – їдять, в своїм городі.
Перекидають трохи через пліт,
надіючись, хоч у кого, попасти
бо не можливо гризти, стільки літ,
самих себе в злобі…
Можна упасти,
та – так! що не піднятися повік,
в болото тягне мертва трясовина.
Тягар важкий. Не всім під силу гніт.
Хтось розуміє – то моя провина,
мною назбирано, то є моя розплата!
І стане викарабкуватись в світло…
У більшості ж, так само – «скраю хата».
Сміттям кидатись так і не набридло.
Вселенська радість – знищити когось;
старе, мале, чи хворе… їм – все рівно,
аби попав під руку злоби хтось.
Знущаються… і так іде невпинно.
Тікати від людей далеко треба,
які шукають винними когось,
щоб оправдати і очистить себе,
«понапридумують»… невідомо чого.
Заліплять брудом винних і не винних,
затопчуть, хто постане із дороги,
ще й посміються потім з них – наївних…
Собі ж – на спину крила, квіточки на роги.
А ти стоїш, обвалений в грязюці,
ними розведеній.
Не знаєш – що робити?
Бачать брехню… у кожнім твоїм звуці
бо твою правду будуть сміттям крити,
так театрально, з щирістю лукавства,
із посмішкою ласки і тепла…
Твоя порядність – знищиться!
То – помста,
за ту правдивість, що в собі несла.
А людям легше вірити у підлість,
у кожного «заховані скелети»
і сумніви – вже криють твою щирість,
все палиться до тла…
Не знаєш – де ти?
Серед людей, а чи серед вовків,
хоч ситих…
та готових розірвати,
бо підступають із усіх боків…
Чи люди – чи вовки?
Як розібрати?
– Мені аж, страшно, бабцю, сама знаю,
занадто добре, злі людські пліткИ,
не серджуся і злОби не тримаю,
бо не колючки сію, а квітки.
***
– В добро, рідненька, є дорога
найважча. Легка тільки в зло.
Покійної, моєї подружки небога,
упоратися не змогла.
Не повезло.
Вирішила злих людей провчити.
Думала – їх виховати можна,
а як можна навчити любити
в’їдливу іржу?
Людина кожна
часто впевнена – хто більше,
а хто менше,
що змінити можна людську суть,
когось важко, а когось і легше…
Ні! Не вір! у всю цю каламуть?
Що на дні лежить і не підйомне,
там залишиться.
Лише прикриє верх.
Вправніші – листками й лілій повне.
Недолугі – плісняву наверх.
З посмішкою – самі розумніші,
з добротою, лицемірно прислужити…
Від такого серцю ще дикіше!
«Добро в злі» – чи «зло в добрі» місити.
Вже самі не знають що є що,
але кожен собі в оправдання:
«Я саме добро!» - б’є в груди, якщо що –
«Чесності й правдивість – поєднання!»
***
Впала в дикий відчай ця небога.
Справедливості шукала, чистоти,
правди, спокою…
хоч була засторога:
«Час лікує. Трішки потерпи!»
Злі об’єднуються.
Відступають добрі.
Життя часто так несправедливе.
Хоч серця – у меншості хоробрі,
більшість – тільки в слові вередлива.
– І що сталося, бабусю, як тепер?
Я надіюся, пройшов час – зараз добре?
– Ні. Не добре. Час все стер.
Злі живі.
У ті «світи»… дитя пішло хоробре.
Щемить й зараз, згадую її,
гарна, чиста, розумна дитина,
із порядної, хорошої сім’ї…
а пішла «в багнюці», хоч безвинна!
Довго плакали батьки невтішні,
захистити не змогли доньку й по смерті.
Навіть всі новини ЗМІ, зловтішні,
довго… начисто… іще старались стерти.
***
Споконвіку бореться дві правди.
Кожен впевнений всебічно – у своїй!
Ніхто не поступиться заради
когось – своїм
й путь не дасть – чужій!
***
– Спостерігала, якось я, бабусю,
за сім’єю доброзичливих людей.
Щирі, милі…
батька і матусю –
як вони, хотіла б мати я, й дітей.
Не буває ідеальних, втіх не маю,
показали і вони подвійне дно,
за спиною «кістки мили»… знаю –
мої і дитини.
Так, це – не кіно.
Наяву.
А люди розказали,
не терпілось поділитися зі мною.
Слухати, підтакувати мали –
більше вивідати…
й зробити бідою.
Бо доносять більше, що їм миле,
вириваючи з контексту свою славу.
Хоч, на рівні – «батогами мене били»,
очищаючи – свою! не чужу правду.
Я, бабусю, не серджусь на них,
бо вони і справді добрі, милі,
та…
не хочеться до себе в гості - їх
і до них не хочеться.
Не в силі.
Вони все забули, як завжди,
побалакали плітками…
розійшлися…
Їм не зрозуміло, чому ти –
не такий як був, як знов зійшлися.
В чому їх провина? Ї немає!
Все як зАвжди… це – для них.
А – я?
Мені як?
Ніхто цього не знає.
Недовіра впала вже – до всіх!
***
– Так, дитино, боляче ще більше,
коли вдарять в спину тебе – рідні,
до яких ти тулишся щиріше,
бо в світах, а вони такі грізні.
В них ти борсаєшся одиноко й важко,
нема голову до кого прихилити,
ще й свої – ударять в спину, тяжко,
із якими мріяв вік дожити.
То ж, дитино, видно моя доля,
тут, у кріслі цім, зустріти наодинці,
свої дні останні… така воля
мабуть в Небесах… й життя сторінці.
Ми приходимо у світ цей одинокі.
Видно, одинокі і підемо.
Хтось, сказав такі слова глибокі,
що нічого і не заберемо,
але за усе нажите – між…
всі гризуться, діляться у тайні.
Наступають все, на граблі – ті ж!
Вік від віку…
вчення – у омані.
***
Важку тему ми з тобою почали,
тут сторін розглядати немало,
наші роздуми великі і малі,
чи кому потрібні?
Та, так стало –
ми давно розмову цю ведемо,
про життя розказую тобі,
скільки років ми разом ідемо…
Цим допомагаю і собі.
Із тобою відчуваю силу
і потрібність, з усім багажем,
що сама несла роки, насилу,
бо голубило і різало ножем.
Колотились роздуми безсило,
як у бочці, закритій з боків,
ще й законопачених красиво…
Там би й згинули.
У темноті віків.
Ти відкрила ящик цей Пандори,
склад – «біди, роздору і нещастя»…
Може й ні!
Там є ще – застороги.
Відкладалися теж і пізнання – щастя?
Як не є.
Ми з ними проживали,
ти – дитинство, юність,
а я – старість,
сумніви, питання… розбирали,
щоб не схибить.
Нам потрібна малість.
– Ваше вчення, ваша засторога,
вберігали мене від біди.
Завжди знала – буде допомога,
добрі ви залишили сліди.
Для мого життя всі ці розмови –
серце материнське в тишині…
Будьте довше ви мені здорові,
не лишайте сам на сам у глушині.
***
– Я, дитино, і сама не призвичаюсь
до людських всіх пліток і сплетінь,
мов у кокон, кожен раз ховаюсь,
не набрати в душу тих видінь.
Безпорадна й досі, хоч стара,
як мала дитина, ображаюсь,
вже в яких болотах не була,
а у таких битвах я не знаюсь.
Але сторонитися людей,
теж погано!
Нема ідеальних.
Сам не раз, не втримаєш речей
і такого навидумуєш у тайні.
Добре, як не винесе язик
на поверхню той, увесь дурман,
бо ти завжди думати вже звик –
ти правий, правий, правий…
ти – прав!
А проходить часу, навіть мало,
сам собі дивуєшся не раз,
скільки дурості в тобі вітало…
Стоп! Стіна! Ось, тут є перелаз!
Не будуй навколо себе стіни,
відкривай лази ці до людей,
бо є не потрібні! – в словах війни,
завжди вихід є, як і в мишей
з пасток…
бо ми всі, як і ті миші,
вічно попадаємо у них,
нам навчитись треба жити в тиші,
з’їдено і так немало лих.
Може й справді, наша простота,
як – вбиває, може і – лікує?
Як не є.
Уся ця «глупота»,
правдами й не правдами – існує.
Так потрібно!
Це – для рівноваги!
Добрий може – вбити,
врятувати – злий,
не повороткИм, стусан – дає наснаги
надто шустрому… показує, що – стій!
Залежно ситуація яка,
які обставини – вони диктують дії,
у півсвідомості робота є така,
що нанівець руйнує наші мрії.
***
Мовчання – золото!
Але яке мовчання?
Мовчить язик – в думках і серці крик?
В душі спокійне, затишне світання,
думки у спокої – хоч, вертиться язик?
Ця вічна боротьба не всім під силу,
залишитися всередині чистим
і час від часу – чистити від пилу,
бо світ до кінця віку, буде пильним.
– Я все це розумію, бабцю, складно
сАме ось це - зробити. Як?
Приборкати характер, дуже важно
та не вдається зовсім. Аж ніяк!
Язик поперед думки, потім: «Ай!»
Вже вилетіло. Уже не зловити.
На місці крутишся… і добре знай
комусь вже боляче…
що не потрібно й бити.
Промовиш:
«Вибачте мене, не так хотів,
чомусь, не вдало склав я свою думку…»
Все рівно – пізно!
Ти вже «пролетів»…
Довірі – мінус, у твою шкатулку.
***
– Не винна молодість.
Тут є люба причина.
Хоч і стара, сама така. Несила
приборкати характер – «язичина»
підводить завжди. Слів всіх замісила
і висипала…
Склала чи до ладу?
Ні!
Немає й хвилі,
а місиво такого водопаду,
опрацювати розуму не в силі.
Значить, єдине залишається тобі –
своє відношення міняти під події,
тримати чистоту в душі – в собі!
Інакше, в серце заливаються помиї.
***
Давай щось ми веселе розпочнемо.
Можливо, заспіваємо за чаєм,
а то, від роздумів таких, на серці – щемно,
кожну хвилину у добрі прожити маємо.
***
Дитина бавиться.
Ще непорочна й чиста.
Ще ангеля!
Ось, наша мудра книга.
Мовчить
і посміхається, так променисто…
і серденько теплЕньке,
а не крига.
Кажуть, у старості ми станемо дітьми.
Повинні ж – «звірі», стати знов – людьми!
30.07.2021 рік
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
