| © Катруся Степанка, 18-11-2021
|
«Це чужа наука – пам’ятай!»
Я розкажу тобі, дитино, про життя,
про нього, так, розказано багато,
хоч, повернуло шлях до забуття,
не тільки будні є на схилі літ,
а й свято.
Залежить все, звичайно, від людини,
сприймати старість в благо,
чи як зло,
роки ці, місяці, дні – роковими
і плакатися, – як не повезло!
Що ці часи погані і тягучі,
це пекло,
чи гнітючий сон,
усе сліпе,
все, мов, старі онучі,
спів солов’їв пропав,
лиш – каркання ворон.
Хтось – старість проживає не цікаво
і тягарем кладе на плечі дітям.
Ну, що сказати цим приблудам – браво!
Їх, молодих, наповнюють страхіттям –
боятись старості,
боятись довго жити,
не стати своїм дітям тягарем,
як порохно живе, убого скніти...
Сама кажу і вже на серці щем.
Хтось – перетворює останні дні у свято.
Збирають все, на що не було часу,
різних цікавинок у світі так багато,
до першого, наче, вступають класу.
Дитинства мрії втілюються ними,
їх розмаїття, цей чудовий світ,
які не виросли,
зосталися малими,
чекали виходу, так довго…
стільки літ.
– Бабусю мила, а ви праві. Знаю,
що всі старенькі є, насправді, різні –
одні бурчать, –
не так сказав, чому присів тут скраю…
Є, що мовчать, та погляди лиш грізні.
А є цікаві, завжди позитивні,
придумують, навчаються новому.
Різницю не відчутно.
Всі є рівні
і молодість, і старість – гімн живому.
НадихАють, навіть молодих,
з них енергія клекоче через край,
довіра в ситуаціях любих…
– Вся ця енергія – крізь болі!
Так і знай.
Тіло старе, своє бере в цім віці,
вже зболене,
пігулки, мов, цукерки,
ці люди – не послушні вівці,
бо хочуть у строю,
в бою померти.
Не всі, на жаль,
справляються так легко
з розумінням – старість підійшла.
Часто, переходять через пекло,
спалюють середину до тла.
***
Якось, до мене прийшла знайома,
з розпачем:
– Не хочу більше жити!
Не потрібна вже нікому вдома –
дочці, сину, внукам…
що робити?
Як прийду до дочки – зять сердитий.
Як до сина – злість в очах невістки.
Чай ще не холодний, не допитий,
а вже «перемиті мої кістки».
Серце крається, життя все положила
на дітей, так працювала важко.
Своє щастя, теж, не пережила –
відказалась ради них.
На душі тяжко.
– Ти малюй, – даю їй пензлик в руки.
– Я не вмію, хоч колись любила,
у дитинстві.
Творчі муки
також мала, стать митцем хотіла.
– Я навчу і розкажу в дрібницях,
не тривож ти кожен день дітей.
Дотепер ще справна молодиця,
в голові є океан ідей.
За неділю діти в непокої
позбігалися, злякалися за маму,
а матуся, усі мрії свої,
втілює в життя
і їм в догану:
– Не ідіть, не йдіть, не маю часу,
сплю по три-чотири я години,
серця і душі моїх прикрасу,
все у творчість… ночі мої й днини.
Потім виставки, вірші і проза,
закрутилося життя на старість
і тепер цвіте,
а не заноза.
Їй і дітям це життя у радість.
*
– Ви, бабусю, теж не знаєте нудьги,
творчість в вашому житті є назавждИ.
– Я приливами, від болі і туги…
…роздумів…
Ти трішечки зажди,
ледь, спочину і думки до кучі
позбираю, бо ти знаєш,
в голові, немов, ліси дрімучі,
в них плутаєш,
а то їх шукаєш.
Переміна в настрої постійна.
Радість – змінюється, вмить, на відчай,
то, ти винна,
а то, знов – невинна,
то суддя,
то сліпий, глухий слідчий.
Ти сама це бачила не раз,
утішала, потім вдвох раділи,
бачила всю старість без прикрас,
її трати і її наділи.
Краще поділися про себЕ,
що нового у твоїх стосунках,
бо цікавість кріпенько скубе,
ти в яких від долі подарунках.
Твоє серце вибрало?
Кого?
З ким підеш під руку до вінця?
Чи кохаєш щиро ти його?
З ним ти житимеш до самого кінця.
– Серце я послухалася свОє,
з голови прибрала розрахунки,
у коханні нас тепер є двоє,
чисті, без фальшивості стосунки.
А якщо, бабусю, він не зможе
полюбити теж мою дитину?
Я весь час в страху і на сторожі,
а думками у минуле лину.
Рідний батько відказався, втік,
тільки-но, дізнався про вагітність,
той, душевний і вселенський крик,
рій страждань,
і сліз потоків скритність.
Він старається, по мірі своїх сил,
бавиться з дочкою, вона рада.
Матиме дитя батькІвський тил?
Ваша, так, потрібна й ця порада.
– А яку пораду можу дати?
Ой, дитино, я сама блукала,
що робити і чи зможе стати
чужий батьком, теж себе питала.
Не повірила у казку, побоялась,
рідний не заглядав до дитяти,
із малесеньким сама осталась
а йому на нас було плювати.
Те, що дядько чужий дасть любов,
в голові не вкладалась картинка,
«наламала у цім світі дров»,
син без батька ріс, немов, билинка.
В жінки запитала теж поради,
заміж взяв її уже з дитям,
не маленьким:
– Бога ради,
сина переймаюся життям.
Подивилася на мене пильно:
– Думаєш мені не було важко?
Полюбити як і мама, сильно
він не міг, та ставився поважно.
Ним опікувався все життя,
мов рідним…
А коли вона пішла у ті Світи,
проживають разом, з сином літнім,
внуком, правнуком і міцні ті мости.
Не нажили обопільних діток,
ця причина лишиться у тайні,
а, можливо, був такий захисток,
щоб не стало це дитя «останнім».
Побоялася, як це і ми з тобою,
за своїм – зненавидить чуже,
що відношення хороше було грою,
свій не любить батько,
то невже
і чужий полюбить,
не розділить,
не образить і не дорікне…
Як же, мамі, важко пересилить
всі страхи…
Та, знаю лиш одне, –
прожили разом до сивини,
у любові і повазі, всім на заздрість.
Нам потрібно ще якої глибини?
щоб довіритися долі, хоча б, малість.
Став онук ріднішим усіх рідних,
із колиски їх любов взаємна,
один одному найближчі,
з усіх близьких,
ця любов безмірна і таємна,
не прилюдна і не напоказ,
скрізь сприймали, наче, з батьком сина.
Дід радів, промовчував не раз,
тільки йому відома причина.
***
Не усім так повезло, дитино,
«кіт в мішку», казала вже тобі.
Багатьом є – пекло кожна днина,
діти носять всі жалі в собі;
скривджені, принижені, побиті…
від чужих,
та, і своїх батьків,
із народження, вже, горем оповиті.
Говорю… й не вистачає слів.
– А що мами?
Що ж то за кохання?
Кидати дітей рідних у піч.
Чи бояться?
Чи нема бажання?
Чому терплять сльози день і ніч,
і свої, й дитячі?
Бабцю, мила,
стала я боятися чомусь,
може, я даремно запросила
і довірила наше життя іще комусь?
– Так.
Знущаються, – коли дозволить мама,
як вона не буде захищати,
нею ж, вибраного їм тирана,
від мучителя…
він – буде розпинати.
Тільки жінка може в двобій стати.
За дитину битися до смерті,
а не за любов свою карати –
дитя рідне, в злобИ круговерті.
***
Я кохала.
Теж могла терпіти
чоловіка, заради дитини.
З гидким чоловіком можна жити,
а з поганим батьком…
а ні днини!
Прожило моє дитя без тата.
Свій не кидався.
Не вірила чужим.
На одненьку половину хата.
Син не виріс немічним і злим.
З татком бачився, а трохи як підріс,
він сказав слова, як грім із неба,
на запитання моє, із морем сліз:
– Може розлучатися не треба
було з твоїм батьком?
Мав би тата.
– Ні!
Для мого щастя – правильно зробила.
Це була б часу і нервів трата.
Ніжно за обох мене любила.
***
– Ти, дитино, слухай.
Тільки знай! –
перейди життя свою дорогу.
Це чужа наука – пам’ятай!
Залишай її біля порогу.
Не неси у хату, де довіра,
не ламай цим сумнівом пустим,
випустиш, чужого сміття, звіра,
димом вкриєш чорним і густим.
Це кохання, Дасть Бог, стане вдалим,
хай поселиться назавжди воно з вами,
твоє серце, вже було страждалим,
ледве справилися і прийшли до тями.
Де капуста?
Бульба охолола.
Знову забалакалися вдвох,
Квіти в клумбі гарно прополола,
господинька.
Ну, скоренько в льох.
Захвати і огірочків миску
малосольні, помідорів теж,
все з городу, все своє, без риску,
щоб всі тверденькі були, простеж.
***
Тихе щастя – чайник на столі,
огірочки, млинці, бараболя…
посмішка дитяча,
на чолі …сивина…
спокій в душі і в серці воля.
3.03.2021 рік
|
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
