Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Лиш про своє – одне з мільярдів.
Душі моєї відкриття… і закриття.
Ігри думок, немов шарів в більярді.
Кожна людина – це безмірний світ…
Тільки її!
Вона там владарює!
І не важливо скільки прожив літ.
Їх чорним маже?
Чи білим малює?
Постійний вибір.
Все, немов у казці,
на роздоріжжі…
там стоїть людина –
життя прожити у любові й ласці
і грошей хочеться.
У чому тут провина?
Всім хочеться, по суті,
тОго, й тОго –
любові і грошей.
РазОм. Багато!
Я і не проти. Не скажу нічого.
Бо і сама повірила в це свято.
Та все ж, той камінь.
За ним… три дороги…
Ти опиняєшся постійно біля нього.
Усі твої до цього перемоги –
пусті примари шляху лиш кривого.
– На роздоріжжі, тепер я стою.
Бабусю, що мені робити?
Як вибрати доріженьку свою?
І грошей треба й хочеться любити.
Заплуталася у своїх думках
і почуттях.
Змішалося до кучі.
Я ще в таких у молодих літах,
Ці роздуми пекучі і гнітючі.
– Що сталося, моя люба дитино,
що із середини тебе з’їдає?
Ти на очах моїх була невпинно
та не помітила, що серденько палає.
– Бабусю, не хотіла турбувати,
подумала, що справлюся одна,
а через молодість, ще не могла я знати
яка ця справа вибору складна.
Прийшли до мене красені в свати.
Єдиний син батьків багатих, знатних.
А другий як і я. Дві сироти.
Як кажуть – у «штанах заплатних».
– Життя таке – то пусто, а то густо
Була одна. Та враз повстало двоє?
Візьми на столику, там квашена капуста
То добре до картоплі молодої.
Люблю посмакувати.
Нас маленьких
матуся так постійно частувала.
А чим могла іще?
Таких бідненьких
як ми. Всіх п’ятеро нас мала.
Один за одним.
Тяжко працювала
всеньке життя…
із ранечку й до ночі.
Вже і не знаю, коли вона спала,
чи висипалися коли ті карі очі?
Із батьком збудували хату,
удвох п’ялися, наскільки могли,
простору, світлу, але не пихату,
цемент і дошки… все разом тягли.
Маленькою ще із вікна упала
у нову хату захотілось швидше,
Сама полізла.
Добренько «дістала»,
щоб на майбутнє пам’яталось ліпше.
Бо я була в дитинстві надто скора,
де не «посієш, вродиться кругом»,
ледь плугом не зарізали в розорі,
з-під кОней діставали всі гуртом.
Босими ніжками всі тупотіли в хаті,
ганялись навкруги по всіх кімнатах,
то на печІ з морозу, волохаті,
купою грілися…
немов в царських палатах.
От, бачиш, вже стара.
Весь час в дитинство
стареча пам'ять вічно повертає,
так само, як і вічне материнство
дітей, вже сивих… за маленьких має.
– А що, бабусю, батьки, хоч бідненько,
але в любові тихо вік прожили?
– Та ні. На жаль, моє серденько,
не все так склалося, як би вони хотіли.
Буває…
ні грошей , а ні кохання.
Життя підносить різні нам сюрпризи.
За шкурні роздуми,
сердечні коливання,
як покарання – болі, жаль і кризи.
***
Про долі двох сусідів оповім.
Хати стояли поруч. Метрів з вісім.
Можливо стане у науку в цім.
Одна бідненька, ще солома в стрісі,
маленька, чепурненька.
Поруч клуня
така стара, що ввалиться дивись,
проти сусідської вона така манюня,
не допоможе тут, хоч плач, хоч злись.
Діток багато, одне поза одним…
з дитинства дружні й так до сивини.
В обносках, де там бути модним,
чи модні меблі, а чи килими.
Батьки в роботі важкій за копІйки,
і дітлахи із ними на полях,
але із школи не носили двійки,
хоч відпочинок, лиш в святкових днях.
Бо знали, що надіятись потрібно
тільки на себе, на свої знання,
щоб на столі було у дітей хлібно,
хай не розкішно –
свої надбання.
Батькам своїм надати добру старість.
Навчені так, бо ті своїм батькам
давали гідно!
Не саменьку малість
і то лишень великим по святам –
так більшість робить, тОго й тОго
стареньким шкода:
«Віджили своє.
Треба ж, було нажити їм усьОго…
Чому віддати маю я – моє?»
І не в тямки,
батьків життя – все дітям,
тому і не нажИли тих скарбів,
а діти їх літа рахують сміттям,
тепер вже свого смітника рабів.
То ж, як не скрутно було, була й сила.
Долали все.
Основам мати вчила.
Її довіра, мудрість… поселила
всім віру і довіру в свої крила.
*
Поруч сусід. Велика хата.
Найкраща у кутку.
І сам він пан.
Мені, малій, здавалася пузата,
а він самий, немов турецький хан.
Діточок двоє, бо так модно було.
Тільки біднота має цілий вивід.
Паркан високий, з річки щоб не дуло,
піти у гості ми шукали привід.
Як гарно в хаті було, меблі нові
такі лиш снилися нам уві сні,
а вже які сервізи там столові…
У нас лиш миски з алюмінію одні,
щоб не побилися, малі ж бо діти,
то не настарчиш, кухлі теж такі,
а в них з красивих чашок могли пити,
солодкі печива і всі м’які, крихкі.
Його дружина була дуже добра.
Нас пригощала завжди солоденьким.
Частенько думають – багата,
значить кобра.
Ба ні! Скажу великим і маленьким.
Не всі багаті нелюди й погані,
серед бідноти не менше таких
і незалежно ріс в якому стані,
скрізь є багато добрих і гидких.
Всього було, всьому давала раду,
людина й господиня була жвава,
завжди всім мала втіху і пораду,
а нам було приємно і забава.
Завжди гарно одягнута й привітна
У хаті, навкруги в дворі… чистеньке,
і на городах буйно усе квітне,
усе так файно, все таке ладненьке.
У кого яке щастя. Люди кажуть.
Так воно є. Не знали ми малі,
пройдуть роки і вони слід покажуть,
які терпіла жінка ця жалі.
Які за цими стінами до сказу,
лилися сльози, біль від побиттів,
але не пожалілася ні разу
нікому, хоч кінець життя вже тлів.
Чому терпіла? Тільки вона знала.
З собою все понесла у могилу.
Пішла ще молодою. Не заграла
її щаслива зірка з небосхилу.
Жаліла, що вбрання не поносила.
На свято берегла усі найкращі:
«Разів зо п’ять на день міняла б…
та не сила…
тепер жалію і всі дні пропащі.
Все поміняла б.
Та не маю часу.
Пройшли роки безрадісно й невтішно,
а саму головну життя прикрасу –
ласку й любов…
Не взнала я. В цім грішна».
Змарніла хата, запустів і двір.
квітучий сад заріс лиш бур’янами,
так, не вдихнув життя вдовець з тих пір,
краса залишилася тільки снами.
Він все по звичці достарчав до хати,
але не було довестИ кому до лАду
і іншої дружини не став брати,
хоч мав багатство – ще й яку принаду.
В своє життя розбіглися і діти,
терпіти не хотілося сваволю,
один у хаті, ні з ким порадіти,
нема кому поплакатися вволю.
***
До бідних, влітку, з’їхалися діти,
онуків привезли, «циганський табір».
Під вікнами порозквітали квіти,
їх запах полонив маленький двір.
Дитячий галас, сміх дорослих,
мама щаслива, у цім розмаїтті…
Сусід навпроти,
в бур’янах зарослих…
неначе одинокий лист у світі.
Упав.
Заплакав, здригається спина,
аж стогін виривається з грудей.
Пішла до нього.
Шкода, аж несила,
що за життя так нівечить людей.
Обняла лиш за плечі.
Він «завив»:
«Для чого і для кого я старався?
Нікому не потрібний.
Я ж любив!
Так як умів!
Я ж за дітей боявся!»
Він плакав.
Подивилася хвилину,
на ці хороми царські, хлів, гараж…
І пустку.
Одиноку цю людину.
Який навколо нього є …міраж…
І зовсім поруч, ті сусіди бідні,
з біленькою хатиною у квітах,
прості штахети,
проти панських блідні,
стоять батьки, мов в квітах, так у дітях.
Сміються всі, щасливі і веселі,
приїхали додому на гостину,
і їм все рівно у якій оселі
вони в любові проведуть цю днину.
Так явно бачила різницю,
хоч вже стара, але в очах картина –
багатство й розпач – висохлу криницю.
Бідність і радість – правда неймовірна.
Люди дивились на обійстя двох сусідів,
їх господинь, за тим і тим порогом.
Багатій заздрили,
середину ж, хто видів,
а бідністю хіба здивуєш кого.
Більшість навколо теж голота боса,
та часто так, себе ніхто не бачить,
поглЯдали не раз на бідну скоса,
хатка – палац,
немов більмо маячить.
– Ой, налякали ви мене, бабусю.
Заплуталася, лабіринт навколо.
Тепер я заміж… зовсім побоюся.
Ой-йой, аж, в боці трохи закололо.
– Ото і я. Теж заміж побоялась.
Один раз опеклась.
Закрилась назавжди.
Сама по долі на вітрах хиталась,
а ти послухай, не спіши.
Зажди.
Не бери приклад з мене.
Тепер мушу
на старість залишатися одна,
ще замолоду кріпке тіло й душу
ми маємо, а в старості нема.
Тіло слабке, душа стомилась теж,
нема з ким перекинутися словом,
не бачиш ні дна прірви, її меж,
де той кінець…
призначений нам Богом.
Ти не лякайся. Серденько відчує.
Що воно каже. Слідуй за ним сміло.
Хай твою долю лиш воно віншує,
щоб жалкуванням все життя не тліло.
А ситуація з двома, давно відома,
не ти є перша і не ти остання.
Один раз бідкалась моя знайома,
бо мала такі самі коливання.
Робити що. Як бути їй не знала.
Багатий був жених для її дочки,
а доня щодня бідного чекала,
в якого ні хатини, ні сорочки.
Кажу їй.
Надійшли до твої хати
свати – два красені обоє.
Один багач, машини і палати,
єдиний син, такий як мрії твої.
Тепер дитина житиме в багатстві
і вибереш його.
Хіба не так?
Яка із бідним доля?
Мов у рабстві.
Бачиш, угадувати я мастак.
Другий босоніж, з одягом не густо,
сорочка лишень, з простим ремінцем,
Ні кола, ні двора, в кишенях пусто,
ні копійчини…
тільки хліб з млинцем.
…Ісус Христос…
Що витріщила очі?
Чому замовкла? Нічого сказати?
Ти ж, тільки що казала, що не хочеш
знать обірвАнця:
«Що із нього взяти!»
Ти віруєш у Бога, в церкву ходиш,
навколішках звертаєшся…
До кого?
Багаті всі, так само, як ти просиш,
схиляються до босих ніжок Його,
а в Нього ж ні копійки!
Уявляєш?
Лишень сорочка… тут яка спокуса?
Мовчиш. Ото ж. Тепер не знаєш?
Хочеш заможного, та як проти Ісуса?
Не слухається, бо кохає доня,
то хай її! серденько вибирає
і не пульсує жадібність у скронях,
в Любові Бог – Він ці жнива збирає.
***
Що наша доля без любові – це каліка!
Право казати маю, бо стара.
Без ніжності, тепла… вона безлика,
нікчемна благодійність без добра.
Ось, маю повні шафи модних шматок.
Одяг для тіла, а не для душі.
Усе, для прикриття сердечних латок…
Кохання дні свої не заглуши.
Знаю тепер, наш вибір – «кіт в мішку».
Не відаєш, що випаде в роздачі.
Ти думаєш – нещасний і в кутку,
доля прокинеться у щасті і на дачі.
І навпаки, заїдеш у палати,
а потім попідтинню і побита,
життя так може нас заплямувати,
й очистити…
Ти в нім голодна й сита.
Але все рівно, як би не крутило,
все забувається.
Лишається кохання.
Воно!
У пам’яті твоїй мірило.
Всенької долі чисте сповідання.
Я вибирала все життя – кохання.
Нехай невдало, болісно, зрадливо…
та знаю «всесвіт» цього коливання,
світ «невагомості»…
і в тайні, бережливо
оберігаю цей вселенський дар,
він самий цінний у житті моїм.
дарунок Неба…
вже без чорних хмар.
Ти вибач.
Давай трохи я поїм.
Щось зголодніла.
Сядемо до столу.
Картопля охолола. Підігрій.
То по болоті, то по суходолу…
Кохання вище, навіть наших мрій.
Казати, що робити?
Я не стану.
Той вибір маєш ти на себе взяти.
Не хочу також вводити в оману,
щоб не питала ти із мене плати,
як вибір стане твій не дуже вдалим,
мені сказала: «То порада ваша!»
В цьому питанні обійдуся малим,
доля дівоча невідома –
…повна?
…пуста?
чаша.
– Бабусю мила, стало мені легше,
я зрозуміла. Піду за коханим
і як вже буде – дорожче...
дешевше...
це - не для мого серця є приданим.
Так, різними дорогами йдуть люди,
кому все рівно – є… нема… любові,
як і все рівно, що вони приблуди,
бо все до рук попало вже готовим.
Пізнати хочу той «вселенський дар»,
дарунок Неба… вічності кохання.
Надіюсь, моє не із чорних хмар,
не із печалей і розчарування.
– І я надіюся.
Порожевіли щічки.
Розтанула на серці льоду крига?
Рішення муки...
– мутні вОди річки,
непередбачена всього життя інтрига.
Чи буде нам любов й багатство разом?
Чи буде лиш багатство?
Чи любов?
А чи нічого? Все одним заказом.
Питання вічні
і повстануть знову й знов.
Лише в погоні цій не зачерствіти,
не обізлитися на увесь білий світ.
Не чорним мазати…
а білим все білити…
не кожен може… це є - Божий Цвіт!
