В осінніх димах є насправді своя чистота.
Є щось первозданне, тому аж ніяк не зворотне.
У напівпрозорості часу, що листя всотав,
побачиш надію — німу павутинку — і вкотре.
За межами міста вдихаєш легенями світ:
стоїш на узвишші, а нижче — розлогі левади.
Село — найдорожчий для серденька видимий плід,
який при морозі на гілці дає собі раду.
Спускаєшся вниз: меланхолія коней, лошат…
І сили не маєш відмовити власній природі:
підходиш і гладиш — дарма, що є шанс відкоша —
і хто із нас більше радіє миттєвій свободі?
Хвоста підібгавши, потягся розкошланий пес…
Навскіс поглядає рисак вороний — ставний мерин.
А ти почуваєшся так, наче вмер і воскрес.
І саме для тебе цей вечір сивіє, мов терен.
