як вдихну кант піску і зап’ю штильовим океаном
і побачу як лінію дна обціловує бриз
відлечу до засніжених гір їх зненацька застану
і тоді вже не вгору дорога моя тільки вниз
гори з’їм як з’їдають шматки глазурованих тортів
розваляю каньйони й роздмухаю воду з озер
а мереживо рік які схожі на кровні аорти
трансплантую на той з континентів який ще не вмер
позбиваю вогні що тікатимуть в космос на злеті
і то буду не я коли буде все не до пуття
щоб тваринки оті що зазнались на власній планеті
зрозуміли нарешті всю сутність живого буття
а тоді у пустелі на попелі викладу сходи
щоб вузенькі без поручнів високо аж в небеса
і прийматиму знов ходаків може ж ними ще вродить
нехай вже воскресають ще раз як і я воскресав
