Італійські Буколіки
I
Вздовж сонячної дороги до Риму, минаючи Мантую,
розлились поля рисові, і чутно у голосі вітру піднесенім,
брунатних собак Латини, захеканих поряд з авто,
їх тіні збігають за межі в перекладі плавному,
повз ферм кам'яниці і через поля в тополинім обрамленні,
іменники зі шкільного підручника, з Вергілія та Горація,
фрази Овідія, що пролітають у мерехтінні зеленому,
в напрямку у перспективі зникаючих бюстів безносих,
роззявлених руїн та коридорів бездахих,
Цезарів, тога чия давно вже належить пилу.
Голос твій чую, що шелестить із насаджень рисових.
Свій час і пора для рядочка кожного.
Строфи та форми що ти відновив; і поля ці покошені
щоки мої подразнюють, немов стернею, від'їздом твоїм,
поглядом сірим, волоссям пшеничним що в далині розвівається.
Я уявляю, що ти ще не зник, ти все ще в Італії.
Так. Так непорушно. Господи. Все ще як світлі поля
Ломбардії, все ще як порожнеча біла в'язниці
сторінок, що стерті насильно. Хоч краєвиди загоюють
те вигнання, що ти розділяєш з Овідієм, але поезія всеж
залишається зрадою, бо правда у ній.
І кружляють тополі твої у теплому сонці.
листопад, 2018
I
On the bright road to Rome, beyond Mantua,
there were reeds of rice, and I heard, in the wind’s elation,
the brown dogs of Latin panting alongside the car,
their shadows sliding on the verge in smooth translation,
past fields fenced by poplars, stone farms in character,
nouns from a schoolboy’s text, Vergilian, Horatian,
phrases from Ovid passing in a green blur,
heading towards perspectives of noseless busts,
open-mouthed ruins and roofless corridors
of Caesars whose second mantle is now the dust’s,
and this voice that rustles out of the reeds is yours.
To every line there is a time and season.
You refreshed forms and stanzas; these cropped fields are
your stubble grating my cheeks with departure,
gray irises, your corn-wisps of hair blowing away.
Say you haven’t vanished, you are still in Italy.
Yeah. Very still. God. Still as the turning fields
of Lombardy, still as the white wastes of that prison
like pages erased by a regime. Though his landscape heals
the exile you shared with Naso, poetry is still treason
because it is truth. Your poplars spin in the sun.
