В потоці машин і у шелесті трав,
В землі і на небі себе я шукав.
Шукав свою душу, шукав сенс буття…
І ось - вже немає мені вороття!
Я втратив усе, що давно уже мав,
Все те, що по світу я вічно шукав,
Що бачив завжди у нестриманих снах,
Що прагнув знайти десь в далеких зірках;
Заплутавшись в собі та власній брехні,
Не бачив того, що належить мені:
Не бачив любові, добра і турбот,
Не бачив, який же я був ідіот!
Плюючи на все це згори, з вишини,
Я сам заблукав у своєму лайні;
Втопився у ньому, пов’ яз аж по вуха.
Чому ж я, крім себе, нікого не слухав?!
Жаліти себе вже нема зараз сенсу, -
Нема в світі місця жалю.
Різниці нема між коханням і сексом,
Коли ти стоїш на краю.
Коли думки твої настільки нестримні
Та іншим не зрозумілі,
То в себе питаєш: “Ну в чому я винний?”, -
Хоч бачиш лиш тіні похилі.
Ти знаєш, не тіні породжують тіні,
Але вже не в змозі збагнути,
Чому те життя, що було десь донині,
Не можна уже повернути?
А, може… не треба його повертати?
Спроб навіть робити не треба,
Бо нам необхідно лиш жити й кохати.
Нам треба. НАМ ТРЕБА! Нам треба…
У кожного в світі свої є потреби:
Фізичні, духовні, моральні…
Але, вимагаючи чогось від себе,
Спотворюєм власну реальність.
Навіщо бажати того, що не маєш,
Б’ ючись у конвульсіях страшних?
Лишень озирнешся назад, і згадаєш:
Я все колись мав! Боже, нащо?!
Навіщо побіг я за тінню в тумані,
Практично наосліп й нестримно?
Але час летить, маю рухатись далі,
Хоч просвіту в хмарах не видно.
Утративши щось, - більш того не знаходиш.
У цьому є суть наша певна,
Бо нас - не старайся, - не переробиш
Фізично, духовно, напевно…
Не знаю! Нічого на світі не знаю!
Нічого не вмію й не хочу!
Лиш тільки я душу безмежно терзаю
Щодня, щохвилини, щоночі.
Філософи… Думки безмежної сила!
А хто? Скажіть мені, хто вони?
Нещасні, забуті на палях,
Розтерзані нами клоуни...
