звір
звірений у всьому
самотній звір
без дому
без рідні
заблуда долі
звірений в собі, -
геть шмарклі спогадів!
до біса млосні мрії!, -
із ненависним тілом
з душею чорною
як хмарна ніч
гризеться самотою
жере себе самого, -
голодний на любов?
надію?
спокій?
мудрість?
мир?, -
ні!..
до дідька
ці зализані слова!
озвірений на все!
ошкірений на всіх!
злощасний звір
знесилений, зневажений
вигнанець Раю
загнаний у кут
зневіреного я
серед пустелі
виє
проклинає
скімлить, просить, плаче
і топить в крові
спермі
гної
все у чому Раєм
видавалася земля…
звір
з вір зліплена
потвора
наївних і пустопорожніх
вір
які шукають у тобі
лиш звіра
що любив би й убивав
несамовито, радо, з сміхом
далеких і близьких
за віру
й більш нічого
і не був би звіром
тільки для хазяїна свого
чию лизав би руку
падковито
звіряючи свій розпач
всі страхи…
звір
лицар віри
в обладунках тіла
зліпленого з глини
нескінченних поглинань
закам’янілого в вогні
пекельної борні за того
хто тебе зліпив
щоб славив й убивав…
та марні обладунки
проти того, хто в них
сховавсь від ворогів
хто опинився в них
зі звіром
із самим з собою
сам на сам
осатанілим звіром
запертим в клітці
клятв, переконань
у звірячому кублі
таких як ти
мерзенних душогубів
що вигризли
твоє ім’я до тла
до я
якого вже без ти
немає…
гарячково
гамузом і без розбору
з вір різноманітних
намагаєшся зліпити
нове тіло
яке б поглинуло тебе
разом з ворожим світом
в одне єство
аби кавалком глини
червоної мов кров
у руки Богу кинув –
хай переліпить нас
осатанілих, лютих звірів
знов у пе́рвісних тварин
з відбитком Божих рук
навкруг неляканого серця
аби забулися нарешті сном
оленя й лева
що горнуться одне до одного
із Євою й Адамом у кущах, -
невинні і наївні райці, -
без гадки й пізнання
без зради звіра
членами одного тіла
шматками глини
липнуть, тягнуться
одне до одного
як до самого себе
як я до я
без ти…
