***
Дивився на неї, очей не відводив,
торкався волосся цілунками, пальців...
Самотності степінь, як ступінь свободи.
Напружено дихав, коли хтось по сходах
спішив лиш до нього. І потім два ранці
чекали, зібгавшись, мов ті волоцюги.
Тоді, восени, дні, були, як помічені.
Він з нею забув, що життя б`є напругою.
Він весь розчинявся, мов кава, у дівчині.
А швидше, вона - за хвилини і лічені.
Його зігрівала. Та осінь тяглася,
і всі автостради, метро, тротуари
до нього вели, як до першого класу,
на - підсвідомості: бути до пари.
Дивився на неї, очей не відводив.
А місто чекало... Натруджені сланці*
не тямили в осені, вітрі й негоді.
Вона віддавала без суддів і санкцій
тепло до останку йому при нагоді.
Вона віддавала, він брав аж до зойку
на вигині-зламі первісної грації,
на хвилях волосся її, наче шовку.
..................................................................
