Хай родить пшениця в Угорщині славній!
Куток є у ній: ліс, болото та плавні,
Поля та село; в нім мадяри живуть.
Трудами майбутнеє краю кують.
Дорослі в селі твердо знають та діти:
Хай Бог одведе по болоту ходити!
Підступна дріма між купин глибина,
Прикрита травою та квітом вона.
В часи арбалетів, мечів, требушетів,
Соборів, вельмож та Петрарки сонетів,
Коли кожен в путь брав клинок чи кийок,
Турецькая сотня прокралась в лісок.
Вночі у селі нахапатись полону
Бажала, зім’явши слабку оборону,
Набрати й скота, вранці в ліс відійти,
Сховатись у нім, з-під удару втекти.
Ловитву якраз мав села того пан.
Побачив сліди, думав – втеклих селян.
Піднявши собак, вартових, гайдуків
Помчав по слідах, та зустрів ворогів.
Рубались до зір, до знемоги, до скону…
Не турки – мадяри набрались полону!
Звитяжцям хмільне наливали чар-зілля.
Уранці синьйора неволить похмілля.
Край твані гуля на коханім коні:
- Хай вітер прочунять поможе мені!
Дівча купу льону тягнуло на мички
Від поля свого, що було біля річки.
Пан миттю до неї: ,,Я маю сюрприз –
Є тіло твоє за звитягу мій приз!’’
Дівча – утікати, йому – ані гадки:
- Стоять! Не втечеш від коня та нагайки!
В болото вона, піший лицар – за нею,
Вилазить по пояс в багнюці та глею:
- Десь скрилася, клята! Не дівка – змія!
Безчестям клянуся, що буде моя!
Та діва батьків рік тому поховала,
Сестричку та брата малих доглядала.
Чекають її марно в хаті вони,
Останнії крихти доїли з бодні.
Розсохлії двері озвались вночі:
- Не бійтесь! Це я! Принесла вам харчі,
Печеню… За мною полює панисько!
За мною він гнавсь та погрожував гризько!
Кажіть до людей: я з села подалась,
У місті в купця хліб пекти найнялась.
Я ж схованку маю, я скрилася близько.
Прийду уночі. Хай той здохне панисько!
Усеньке село пан-мадяр перерив,
Опитував сам, посилав гайдуків.
Німують підданці, заскочені й злі:
З десяток дівчат зачепив він в селі.
З жінками за срібло сільськими грішив,
Своєї не мав і женитись не хтів.
Як місяць із хмари новий уродився,
Не витримав лицар й таки оженився.
Слав місяць медовий розкішнії нічки.
Жених вже відрікся від хтивої звички,
Забув до сердець поселянок ключі,
Та євнух дізнався, що діва вночі,
Ота, що втекла, що жадана на вид,
Приходить до хати розважить сиріт.
Дружині сказавши, що йде полювати,
Нахаба вломився до бідної хати.
Дрімали сирітки, а діва пряла.
Сказала: ,,Тебе я щоночі ждала!’’
Позбулась одежі… Синьйор здивувавсь.
На крики, на опір, на плач сподівавсь.
Любив він жінок об коліно ламати,
Що волі дано, те неволею брати.
- Ти сором згубила?
- Не в ньому є суть.
Я – мертва, а сорому мертві не ймуть!
- Лякаєш?
- Як гнався ти в шовках та злоті,
Пірнула я вглиб, утонула в болоті!
Віднині - ти мій, я - твоя на віки,
Тікають до замку чимдуж гайдуки!
Цілунок морозом пробіг по щоці.
До хати поважно заходять мерці.
Відбито канчук та зламавсь ятаган.
Благає, кричить змотузований пан.
Несуть його в твань крізь болотяне зілля
Мерці та гукають: ,,Весілля! Весілля!’’
Втекти неможливо, хоч верть ти, хоч круть…
- Коханий, не бійся! Я, любчику, тут!
Цілунками твій буду пестить роток.
Шкода, не пошле нам Господь діточок!
Пан, діва, мерці упірнули в болото.
Лежить на купині непотребом злото.
Злякалась синьйора вдова молода,
Що прийде й до неї з болота біда.
Щоб діва вночі не зробила візит,
Забрала до замку уранці сиріт.
Згоріла у бурю покинута хата…
Минають болото і хлопці, й дівчата,
Бо зрідка із твані, лякаючи всіх,
Лунає квиління, цілунки та сміх.
