Ну, скажи крізь віки, дивовижна Кончіто, хто винен?
«Я тебе не побачу…» – шуміло жагуче вино.
Відпливли кораблі: і «Авось», і «Юнона» – не видно…
Під ногами каміння, в зіницях – незмінне панно.
Півстоліття самотности - звідки взялися ті сили?
Напинати щоденно вітрила, – по водах пішла б!
І кохання своє видивлятися до небосхилу
через морок століть, чи давати йому відкоша.
На розлуці печать: «Я ніколи тебе не забуду».
Невловимі вуста… поцілунок – п’янке каберне.
В цьому світі, Мадонно, куди не ступи – стільки бруду!
Тільки музика серця натхненно рятує мене...
