***
І будеш писати про те, як дощ за вікном іде,
як чайник свистить монотонно і булькає нишком.
В розмитості ліній тепер – не вулиця – постмодерн.
Присутність твоя ж бо назовні здавалася б лишком.
Для ролі нема глядача. Почулися гуки. Сича?..
Які у нічному роздоллі різкі і тривожні.
То ворог чи друг прокричав? Чи посвист і ляск меча?
На відстані слова – із миром війну ототожнив?
Здається, ще трохи і ось – розрізана хмари повсть.
Реальне прийматиме плавність конкретної форми.
Нехай вам чогось не вдалось – весна викидає брость.
І сонце полоще в любові твій день неповторний.
