Мати вовків виходить у ніч, у пречорні води
ялини, мов темні духи, ведуть нічні хороводи.
Мати вовків безшумно йде по стежках на лови
кличе її, зове запах густої крові.
Визирне з темних надр ріг молодого місяця,
з рогу того зоря самотньо над світом звіситься.
Мати вовків – досвідчена мудра стара самиця, –
знає, де в темнім моху спить молода олениця.
Мати вовків ступатиме тихо, майже беззвучно,
минатиме вовчі ями і навіть тенета павучі,
обійде боввани старих половецьких дів,
не лишаючи відбитків вовчих своїх слідів,
ні запаху, ні слини, ні волосини сивої шерсті –
пітьма за пітьмою, версти версти і версти...
Йтиме повз вепрячі тропи, оле́нячі бро́ди,
ліси, що померли, дими безіменних народів,
крізь епохи, руїни, могили, отруєні зони
туди, де вовки ще полюють на стадо бізонів.
Туди, де печери, нордична суглиниста тиша,
дерева, як гори, від світу і місяця вищі.
Де перетнулись усі часові паралелі,
де вовк її чорний завмер у чеканні на скелі.
Йде вона вкрадливо, йде навмання, навпростець –
перша у племені,
дикому вовчому племені,
правічному племені,
що було на початку і що ще застане кінець.
