Колись давно, коли боги ходили в люди,
і хто їх бачив – той вже жив не сам,
Брехня і Правда теж снували всюди
і парою ходили. Часто тут і там
їх бачили удвох, окремих і роздільних,
всіма притьма впізнанних й видимих нараз,
і хто їх обирав – ставав як той невільник:
одному загорався, іншому геть гас.
Та ось одного разу, влітку, в спеку,
коли сховалась найостанніша блоха,
Брехня і Правда в річці, разом, легко
купалися. А одіж щоб суха
була й надалі – то її стягнули,
бо аж вросла у шкіру, мов кільце,
і слід від неї про її минуле
був нібито малюнком олівцем.
Зняли і поскладали просто долі
хітони, хвартухи і стос тунік,
самі ж купалися геть зовсім голі
і не соромилися! Як було повік,
Брехня змивала бруд ретельно й швидко,
всім гамузом, напевно і дотла,
і поки Правди не було десь видко –
швиденько змерзла й одягатися пішла.
А Правда ніжилася – довгі теплі хвильки…
майбутнє розмаїття вдалині…
Ван Гог, Шопен, Лариса Косач, Рільке…
усяк свій смак… І Гітлер на коні
привидівся, як жах зі сну нічного…
Але вже час іти, бо імена…
але на березі нікого… і нічого…
а де ж це одяг?! Одягу – нема!!
Вдягатись в ніщо! Зовсім-зовсім гола
лишилась Правда прямо того дня!
Відтоді, бідна, вештає довкола,
ховається… Як ніби то брехня,
що в неї є вже не дівочі перса,
що всяк при ній невдавано тремтить,
як ненароджену й вже точно не воскреслу
соромиться, втікає, ніби спить…
А що Брехня? Брехня тепер по правді
зодягнена у тисячі тунік,
літає літаками, їздить в ауді,
щирішає… До речі, з року в рік
у неї вада є незрозуміла –
купатися не хоче, й не дарма,
бо кажуть, що слідів на її тілі
від правдиного одягу нема.
