В якомусь царстві, високо у горах,
відомий жив самітник, скитник унівець.
Він хоч не брався лікувати хворих –
до нього йшли, бо знали, що мудрець.
Він міг сказати так, як більш ніхто не скаже,
і розсудити спір, що вівся без кінця,
отож до нього цар направив царську стражу
з проханням, щоб суддею ввійшов той до двірця.
Не дуже довго, та проте й не мало,
шукали дім ченця мандрівники.
Знесилені, нарешті відшукали –
той саме черепаху витягнув з ріки.
«Покинь огидне діло, гайда з нами,
суддею будеш, так вже хоче цар!
Життя у тебе буде – межи снами
сприйматимеш його, як Божий дар!»
Відлюдник здивувався, й розсміявся:
«Невже і справді цар таке хотів?
Щоб я із кимось місцем помінявся?
Зоставив волю… І осиротів?..
Чи правда, що у храмових палатах
на найпочеснішому місці вівтаря
стоїть опудало святої черепахи,
все в діамантах, злоті, кришталях?
І кожен день, коли заходить сонце,
цар із сім’єю моляться йому?»
«Це так все, пане! Біля неї охоронці,
охороняють вдень і у пітьму!»
«Ну так спросіть ось у живої черепахи,
Чи, часом, не погодиться вона
Зайняти місце тої бідолахи?»
«Ха, не погодиться, хіба вона дурна?
Їй треба ще на цьому світі жити,
ловити рибу, їсти черв’яків,
хорошу карму чесно заробити,
і тільки потім йти до прабатьків!»
«Ось так і я, перекажіть монарху,
не маю волі до його дарів!
І я наслідую сю вільну черепаху –
живим не місце спочивать на вівтарі!»
