Ясної днини на околиці села,
що враз межує із великим лісом,
завзятий селянин у стіг складав
пахуче сіно, щоб худобі їсти.
Із хати з ним прибіг домашній Кіт,
в траві з метеликами й кониками грався,
він мешкав у хазяїна багато літ,
із бідуваннями і скрутами не знався.
Отак потрохи, далі й далі в ліс,
стрибаючи в траві, неначе Лев,
той Котик ненароком вліз –
страшенний Тигр повстав із-за дерев.
«Оце дива! Ти з нашої породи! –
Тигр дуже здивувався виду кішки, –
Але чому малий такий? Я у природі
не бачив родичів, як ти завбільшки!»
Либонь зі страху, знаної причини,
принишклий Кіт налякано мовчав,
нарешті, важко проковтнувши слину,
непевним голосом насилу пром’явчав:
«О, Царю мій! Якби Ви тільки знали,
в яку халепу вскочив наший рід!
Нас люди всіх колись арештували,
і вже не випустять повік на вільний світ!
Вся справа в тому, що ми так в людей
бідуємо, що не казати ліпше!
Не можна навіть стежити мишей,
то як же, бідним, вирости нам більшими?!»
«Хто смів обмежувати вас? Ану веди
мене до тої знахабнілої людини!
Я покажу їй зараз шлях туди,
де пам’ятатиме про мене щогодини!»
І Кіт повів до селянина Тигра…
Той саме скирту щойно довершив,
тож розминутися вони не встигли,
як Тигр узлісся ревом оглушив:
«Ти нащо мого родича зобидив?
Рости великим не даєш йому!
Не знаю, що з тобою і зробити?!
Тобі я оголошую війну!!»
«Ну… воювати, – значить… воювати, –
тут селянин прищурив ліве око, –
Але дозволь мені ту силу взяти,
що вдома я зоставив ненароком!
Без неї ти ураз мене здолаєш,
так що не варто навіть починати!
Я швидко збігаю, ти трохи почекаєш,
і от тоді вже будем воювати!»
«Ну що ж, біжи!»
«А як і ти втечеш?
Не дочекаєшся мене, і я даремно
все буду бігати… Давай-но я тебе
мотузкою припну, аби напевно
вже дочекався ти!».
«Ну що ж, в’яжи!», –
І селянин до дерева товстого
приладив Тигра. Сам пішов у ліс,
там вирубав дубину двометрову,
і повернувся. І її приніс:
«Аж ось де тая сила! Здуру ти
мене нізащо думав покарати?!
Не розібрався в справах – то тремти!» –
І як пішов він Тигра лупцювати!!
І небо, і земля горіли на узліссі!!!
А селянин все бив! І не переставав!
Аж поки Тигр на небо ледве не вознісся,
тоді лиш зупинився, й Тигра відв’язав:
«Тепер іди! Надалі будеш знати,
що як хвалитися собою десь почнеш,
то і про мене не забудеш пригадати,
бо ще зустріну – оттоді помреш!»
Поплівся Тигр, ледь не поклавши шкіру,
лишень Коту заледве протужив:
«Це добре… брате… що у цього… звіра…
ти хоч такого… розміру нажив…»
