Слугував царю міністром чолов’яга сивий,
Мав дружину променисту, молоду, красиву.
Всі до неї липли оком, особливо цар,
Домагався, як нівроку, за великий дар.
Та міністру не до згоди, бо жону любив,
І ніколи в світі шкоди б їй не причинив.
Він, було, казав дружині: «Люба, вибирай,
Хочеш – будемо як нині, хочеш – в царський рай!»
Та дружина все кричала: «Ти мій любий пан!
Ні на що не проміняю обраний талан!»
Про кохання обопільне донесли владиці.
«Що ж, не хочеш добровільно – здохнеш у в’язниці!”
І зробив, аби міністра оббрехали слуги,
Підробили справи чисто, ніби той злодюга.
І у вежу у високу відвели «злочинця»,
Запроторили без строку, й не сказали жінці.
А вона добу терпіла, наче наостанок
Вранці одяглася й сміло до царя на ґанок:
«Буде все, як ти захочеш, гинути не стану,
Хочу лиш у винні очі глянути востаннє.
Відведи мене у вежу, дай із ним розмову,
Тільки щоб ніхто не стежив – жалуй царське слово!»
А у вежі, вже без свідків, милого спросила:
«Як зробити, щоби втік ти? Жити так несила!»
Схаменувшись від обіймів, той на вухо мовив:
«Як скажу – ніщо не змінюй, цінне кожне слово!
Без мотузки, моя рідна, тут ніяк не можна,
Принеси вночі під вікна, поки спить сторожа,
Таргана впіймай із льоху, волосінь тоненьку,
Довгу нитку, й меду трохи, крапельку одненьку.
Волосінь прив’яжеш кріпко таргану за ногу,
Вимаж медом вуса й мітко підштовхни угору.
Хтітиме тарган до меду, й лізтиме вперед,
Завжди буде попереду його рота мед.
Так долізе аж нагору, я його впіймаю,
А як далі дати дьору – достеменно знаю:
Волосінню тягнеш нитку, ниткою – мотузку,
А по ній вже хутко зникну, утечу з кутузки!»
Що задумали – зробили, їм усе вдалося!
А царю став світ немилий, ремствує ще й досі.
