Ця історія про дім, у якого випростуються крила і він відлітає по осені.
Ця історія про сад, який виріс на доброму ґрунті і не зміг заяблучитись.
Про жінку, яка дивиться у вікно в надії побачити ангелів, знаки чи судженого.
Про слово «вірю!», про почуття віри, за якими ховається тінь приреченості.
Ця історія про те, як вона змирилась, а він не зміг,
і тому серед всіх канонів, заповідей і доріг
він обирав її, а вона – те, що, напевно, не мало значення,
обоє, між тим, мали дар яснобачення.
Вона бачила сни, і у них вони йшли над розлукою
плече до плеча, тримаючись міцно за руки,
на південь чи захід – не важливо, важлива була дорога
крізь хащі, руїни, болото… З ним. А не без нього.
Він бачив майбутнє – те, що збувалося рано чи пізно.
Їх він бачив разом, боровся за це, як за Отчизну.
Боровся, як тигр, як солдат або одержимий,
боровся, бо знав – є ймовірність, що стануть чужими,
чужими!..
І була пора, коли каміння збивалося в зграї, ставало диким,
коли розлилася ріка між жінкою та чоловіком,
коли зіткалася карма, в плодах дзвеніло насіння,
коли заплутались дні в тенетах космічної волосіні.
І зриме ставало зримим, а незриме незримим,
і люблячі на життя стали чужими. Чужими…
І була пора сказати «Пора…» й «Спасибі!»,
бо Сонце розлуки у Діві, а Сонце надії у Рибі –
і сад омертвілий цвістиме, коли стане свідомий миті,
що любов – це завжди і всюди, це єдине реальне у світі,
а двоє – це корінь і крона, це плід, це дорога, це рими…
І станеться тільки те, що виберуть два одержимі.
І станеться дім, і весна, і бесіда душ в позачассі,
і кава, яка холоне у одній на двох білій чашці,
і спокій – нарешті! – і тихі вечірні розмови,
і все велике й мале, що таїться у смислах любові.
Ця історія про те, що ніщо не буває простим – ні любов, ні її визрівання.
Що іноді світ піднімає на неї сокиру, але ангели завжди стоять на варті.
Ця історія про те, що шукаючи, можна втратити, а втративши – знайти!
І дочекатися в кінці урожаю перших спізнілих яблук…
