Забудьте очі, що колись Вас виглядали,
Гаптує осінь жовтим сумом покривало.
Я – тільки спогад… невгамовна пізня квітка…
Яка пішла в нікуди і прийшла нізвідки.
І те, що всупереч всьому Вас покохала,
Було болючим для обох… було невдалим.
Безмежне літо промайнуло досить швидко,
З’явилась осінь золота, моя сусідка –
Зів’яла квітка…
Пожухлим листям облітали і згасали
Мої ілюзії, як древні ритуали…
Я під дощем блукала, вимокла до нитки.
Ні, я не плакала… то чуйність мого свідка.
Чуттєвий дощ сльозами умивав квартали:
Квітка – зів’яла…
