Не знаю, чи побачу Вас, чи ні,
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє…
Ліна Костенко.
Пливе безсніжно-сірий сум в човні…
Лягає в серце стомленим туманом…
Прощайте, мій намріяний коханий,
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
Гірчить кохання, як дешева кава,
У порожнечі – значимість від фраз.
Мабуть, я все ж не розуміла Вас,
А може, власне, і не в тому справа…
Ховає січень спогади сумні,
Їх затуляє святом, Новим роком.
І вже тумани кинулись навтьоки,
А головне – що десь вдалечині
Чекає душу, врешті, рівновага…
Щоб біль нестерпний в серці занімів.
Але у хвилях призабутих снів
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Життя уроки мудрі всім дає…
Кружляє сніг сріблястий, мелодійний…
Ідіть по звичній стежці Ви спокійно –
Я не покличу щастя не моє.
