Ось ці дерева, що прикидаються людьми,
І люди, які вдають із себе подорожніх,
Ось ці холодні, народжені взимку вірші,
Як пташині крила, як кров на аркушах.
Ось світ цей, що зодягається у театр,
У тіні, у облуду й каверзи,
І цей старий театр перетворюється на тир.
Де цілитимуть у наші рожеві сни.
І в мандрівнім небі птахи,
Лоскотатимуть своїми крильми
Ніздрі янголів і святих,
А святі бавитимуться з нами. Як з дітьми.
І посеред уже напіврозталих снігів,
Між цієї крижаної води,
Ітимуть між дерев і будинків,
Чорні й дивні силуети.
Це вертеп, який заблудив ненавмисно,
Якому не сказали, що уже давно минуло Різдво,
Вони досі співають, колядки свої, преривисто
Тримаючись світла своєї саморобної зорі.
Обнадійливо.
