– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Як не крути, воно таке мінливе;
морозне, жарке… тепле відчуття,
завжди нове – коли й волосся сиве.
Сама не знаю, кожен раз, чому
ми робимо самі його не ясним.
Для чого це потрібно і кому,
щоб кожен відчував себе нещасним.
Трава зазеленіла під ногами,
така висока і така пахуча,
виспівує нам соловей ночами…
Ми ж - темінь бачимо,
яка вона дрімуча.
Не відчуваємо смаку від
Богом даних страв,
не радують залиті сонцем луки.
Все добре!
Нас ніхто і не карав.
Ніхто не посилав на лихі муки.
Нам увібрати б цю красу… в собі,
наповненими потім йти до Неба,
не викупатись в заздрості й злобі,
Богові в душах – гарних є потреба.
Він так старається прикрасити для нас
цей світ – очам і серцю радість.
Дає любові всім на про запас.
Просить взамін,
лише, саменьку малість -
побачити одвічну цю красу,
радіти цим дарункам щирим,
збирати зранку цілющу росу
під спів пташиний,
сон… відчути мирний.
А ми…
Не Богові вклоняємося – людям.
Що скажуть?
Що подумають про нас?
Своє життя ввіряємо цим суддям,
намарно тратимо дорогоцінний час.
Ховаємо в собі потреби –
вслух радіти,
кричати…
як душа кричить.
Тихенько будемо в собі горіти…
тліти…
хоч, всім – все рівно,
що тобі болить.
Притулюємось в самоті до гілки,
вдихаємо цей запах, мов нектар,
чекає дерево…
потрібно тобі скільки.
болі в себе вбирати має дар.
Сльози змивати – біжимо до річки,
тільки вона з собою забере
всі розпачі…
років печалі стрічки,
несе з водою й плати не бере.
А зорі забирають біль кохання,
вони є свідками щасливої пори,
твої тривоги і твої страждання,
і тихий плач щоночі, до зорі.
Бог нас втішає і лікує непомітно.
Придає сили.
Він! - наш Оберіг!
А ми не дякуємо.
Навіть, не привітно,
не допускаємо до себе на поріг.
Навчай дитину дякувати Богу.
Сама навчайся. Вічні ці потУги.
Нехай стежину до твого порогу
протоптує, лиш, Він і Його слуги.
Дається, ой, не легко ця наука
і час відведено – кому, який,
але у двері, як вона постука,
спокій зайде у душу й дух м’ягкий.
А формула проста.
Усіх Прощати!
Повір – це легко.
Хоч, здається – ні.
Лише одне повинна добре знати –
від цього є залежні внуків дні.
Ми очищаємо дітей своїх дороги,
або засмічуємо, що би спотикались.
Страждання, всі печалі і тривоги –
все їм від нас! То, ми так постарались.
***
Я розказати можу, лиш про себе.
Мені ці формули привнесені життям.
Які дались не легко.
Так і треба!
Щоб пізнавались біллю й каяттям.
***
– Бабусю, ви замовкли. Я чекаю.
Хочу науку цю пізнати найраніше.
Вкотре кажу, що нетерпляча. Знаю.
Дитину захищатиму скоріше.
– Пробач. Задумалася.
Спогадів не мало.
Не легка видалась моя дорога.
Та, вже як мало бути – так і стало.
Чекати й п’ять хвилин тобі незмога.
Що я роблю сама?
Нічого.
Тільки з Богом!
Тільки із ним переживаю днини.
Пов’язане що – ділом, словом…
Кожнісіньку секунду і хвилини
прошу:
«Мій Боже! Візьми мою долю.
Буде, нехай, старанним весь мій труд.
Тобі угодним.
Твори Свою Волю!
Через менЕ.
Очисти мій сосуд.
Керуй моїми діями і словом,
сердечними поривами й думками,
і вІданням,
й невІдання покровом,
що в пам’яті,
й що стерлося роками.
Іди у переді. Я – за Тобою.
Хай Ангели хоронять по боках.
Святі отці, молять перед Тобою
і Матір Божа
під своїм Покровом в Небесах.
Пошли людей Тобі угодних,
не наберуся через них гріха,
як і вони – через менЕ. Сьогодні,
хай омине година всіх лиха.
В науку буде все!
Не в покарання!
Її пізнанню
розум наш відкрий.
Укріпи вірою, всі мої коливання.
Мені, так важко, справитись самій.
Ти знаєш, що мені потрібно.
Провідником – хто? має бути тут.
Щоб кожну мить життя не втратить хибно.
Очиститись від попелу й отрут.
Хай, Твоя воля, – на все буде!
Не моя!»
Хрещу себе. Хрещу свою дорогу.
Хрещу свій дім, щоби завжди могла,
знов, повернутися до рідного порогу.
Це правило – коли виходжу з дому.
Багато років. Вже в моїй крові.
Я не відкрила істину відому.
Старі ці правила. Забуті. Мов, нові.
***
– Бабусю, я всім правилам навчуся.
Усі пізнаю. Поділіться тільки.
Матуся вже і за дитя боюся.
Тривог за них, давно вже, знаю скільки.
Візьму за правило.
Тепер, куди б не йшла,
просити Бога буду, щоб управив.
Мене вів… – як маленьке немовля,
силу Хреста, мов оберіг, поставив.
Які ще правила? Скажіть, бабусю,
Ви носите у серці і в душі своїй?
Я запитала би свою матусю…
та сирота.
Ви! – сонечко в моїй.
– Умить Прощати!
– Як це? Вмить Прощати?
Хіба так можна? А коли сердиті?
Усе кипить. Нам хочеться кричати,
а наші нерви не з метала литі.
– Просила всю науку? Тоді слухай!
Вчися терпінню. Не перебивай.
Підскочила. Наче від ляку муха.
Сядь. Заспокойся.
Більше не вставай.
Руками розмахалася. Гаряча.
І я така була. Зразу кипіла.
За справедливість не тривала здача.
Теж, постояти за себе уміла.
Ще довго злилася.
В умі перебирала
всі варіанти – от би, це… чи те…
ось, так… чи так…
і день, і ніч страждала…
їм не мине! Віддячити – «святе».
Так, в душу і закладений камінчик.
Там другий, третій… гори. Душі тісно.
Як гори зрушити?
Всього мізинчик,
щоб камінця позбутися потрібно.
І душа чиста, спокій в ній надалі.
Не витрачались ночі й дні на гризоту,
а в мріях ніжних у примарні далі,
в любові линуть, попри глухоту.
***
Навчалася не довго.
Лише мить.
Коли життя науку, зрозуміла: –
«Якщо не встигну «гори» відмолить…
не заберу з собою у могилу».
Добре, як так!
А – ні?
Моє каміння має відбувати,
мій егоїзм, мої «психозу» дні…
моє ж! дитя – будуть його карати?!
Я не прощу?! – бита моя дитина.
Не за своє! – за моє гордовиння.
Чи мама тоді я? - чи зла година
майбутнього дітей – страх…
болі…
трясовиння?
А як діди й бабусі не прощали?
Як пра… пра… пра…
всі пращури по роду?
«До сьомого коліна».
Що тоді ми дали –
дітям, онукам, правнукам…
лиш – шкоду?
Умить, як тільки зрозуміла,
моє життя змінилося ураз.
Тепер вже більше «Его» я не гріла,
чіткИй був сформульований наказ –
молити Бога за увесь свій рід:
«Прости усіх, я щиро всіх Прощаю!
Живих і мертвих.
Вбережи від бід.
Хай будуть душі вільні всі!
Я знаю
й свої гріхи – прости їх перед ними.
І рід дитини батька… теж Прости!»
Беру сміливість прощення віднині,
як мама.
Батьки! – мають Хрест нести!»
Від гріхів наших чистити дорогу
своїй дитині.
Всім нутром стараюсь.
Серце і душу увіряю Богу
й дитя своє.
До ніг Його схиляюсь,
щоб чистою була життя дорога,
Бог вів і хоронив від усіх бід.
А я чекатиму, терпляче, до порога
з надією лишити чистий слід.
***
– Але, бабусю, кожен день новеньке.
Як не тримайся, хтось у спину плюне,
а чи в лице, слівце кине «тепленьке».
Біль, ніби то ножа у плечі всуне.
Не може бути все так просто й легко,
без сутичок, образ і сварок теж.
Буває, що розлютять… наче пекло,
тоді потоку слів немає меж.
– Так. Ми є живі люди.
І я запалююсь, немов сірник.
Але. Свара кипить іще усюди…
у собі вже молюсь…
щоб гнів затих:
«Боже, я зла. Язик гострий теж. Знаю.
Але прости нас! Хай буде в науку!
Не в покарання!
Я усіх Прощаю!
Допоможи згасити гніву муку.
Будемо чистими перед Тобою,
це хвилька слабості.
Скоро пройде.
Хай, змиє чистою усе водою
і з Твоїм Світлом спокій увійде.
Якщо права? – спокійно в душі стане.
Як ні? То, хай болить, щоб знала – ні!
Дай розум виправити.
І, хай, не пристане –
гріх ні до кого.
Ми й так у «війні».
– І що, бабусю, це допомагає?
Здається, просто все.
Я скоро зможу так?
– Тобі як буде? Цього я не знаю.
Душа не швидкісний є потяг, чи літак.
Це важко, коли думаєш про себе,
світ бачиш в призмі всіх своїх бажань.
Все легко починається для тебе,
як діти в небезпеці коливань.
Всі «Авгієві ти гребеш конюшні»,
не помічаючи, ні запахи, ні гнилість.
Ці короваї і для тебе пишні
бо й сам смакуєш спокій…
Божу милість.
Навчитись очищати вмить негодне –
найбільша мудрість світу цього,
а залишати Богові угодне –
найбільша нагорода Світу Того.
***
– Своїх прощати легко, бо їх любиш.
Чужих. Проблема із проблем.
Чим є пекучіше – тим більше судиш.
Ніяк не змиєш зразу з серця щем.
Бабусю, ручки тягне, хоче маму.
Моя ти дорогенька, доця мила,
в твоїй дорозі вантажем не стану.
Уроки вивчу.
Всі, що тут навчилась.
– З роками й ти навчишся всіх прощати,
однаково чужих… як і своїх,
бо не захочеш перед Богом стати,
не знаючи – ти в зрячих?
чи в сліпих?
***
А, знаєш, що просила я у Бога,
коли везли в операційну і не раз?
Вийдеш живим, не вийдеш?
Є тривога.
Це ж, не покупка, чогось, під заказ.
Тобі, так хочеться, успіти всіх Простити!
Поки снотворне розійдеться в тілі:
«Прости всіх, Господи, чого іще просити.
Я всіх Прощаю в слові, помислі і ділі…
У всі дні живота мого. І мОї –
Прости! Хай буду і я чиста
перед всіма! Ми – діти Твої.
Храни нас, Боже!
І Матір Пречиста!
На все хай буде Воля, лиш, Твоя!»
Тоді вже легко і спокійно засинаєш.
«Просіть і буде вам дано», –
ці слова Бога, як молитву знаєш.
Насіння Боже сієш…ось, воно.
«Спасешся сам – спасуться тисячі».
Скільки цих душ проводить за життя.
Так. Прощення рятує від печі.
Не тільки наше слізне каяття.
***
Стомилась трішки. Веди теж дитину.
Їй час вже спати. Лягатиму – я.
Богу й тобі вдячна! У старечу днину
не у самоті. В мене є сім’я.
***
– Під вікнами вам посадили квіти.
З донькою постарались і для всіх.
Бо, як же вас, бабусю, не любити.
Ви вже для нас, як видох і як вдих.
Молю у Бога ще здоров’я й років
відміряв вам, щоб донечку мою,
разом уберегли від хибних кроків.
З вами я кріпше на ногах стою.
Той час настане. Зрозуміють діти.
Вбиратимуть всю мудрість у батьків.
