Навшпиньках перейдеш по гребені мовчання,
ніби по мурах граду, древнього, як світ.
Чекаєш звісточки іще, але віщує серце: це прощання
із милим твOїм в цю тривожну і зловісну мить.
Так поривались в твердь небесну крила -
і там ламались, мов об скелю спис.
О, Боже, тиша ця не є блаженна - ненависна:
здаля дме вітер хижий, чуть виття вовків.
Ти, заломивши руки у молитві, завмираєш,
ковтаючи цю гіркоту наспіх -
і кожен дзвін з ударів серця, наче камінь,
сколихує відлуннями розколоту блакить.
Ні, не прокльони, і не плач, і не скорбота,
і не молитва не загоять рану від підступного ножа:
твою любов вже не врятують лучники, і ні кіннота, -
і ти безпомічна в цю мить, безрадна і німа...
"Та ні, не бути цьому - вже сьогодні
будуть поминки: незабутню я влаштую ніч!" -
промовила княгиня тихо так, спокійно, гордо -
ні крапельки сльози у погляді палкім.
Й летіли голуби у сутінки на крилах помсти,
до деревлян пекельну смерть у лапках несучи...
Княгине Ольго, удовині шати одягнувши чорні,
ти за наругу над коханням жаром сонця відплатиш...
