В густому лісі проживали Вовк і О́лень,
Один від одного трималися подалі,
Життям були обоє задоволені,
На віддалі, зустрівшись, розмовляли.
Рогатий лаяв Вовка: «Що ти коїш?
Ти подивись на себе, як живеш!
Ти ж тільки слабшого від себе ловиш,
У пекло попадеш, коли помреш!»
Та Вовк гарчав: «По-іншому не можу!
Ну як сильнішому показувати злість,
Коли без сумніву мене він переможе,
А як голодний – то гляди і з’їсть?!
Я й так, по правді-то, полюю хворих
У межах споконвічних володінь,
Суддя для нас – це вітер в чистім полі,
Пече у стужу, студить у жарінь.
Тобі ж бо добре, ти травою ситий,
Ще й лісники підкормлять де-не-де,
А я людьми здебільшого був битий,
Моя дорога в інший бік веде».
Отак стрічалися вони до віку зрілого,
На перший погляд мирний мали вид:
Боявся Олень Вовка зголоднілого,
А Вовк страшився рогів та копит.
Що врешті сталося між ними – хто те знає,
І ось удвох вони прийшли на Божий Суд.
Та, як не дивно, Вовк попав до раю,
А Олень – в пекло! «Боже! Який бруд!
Що в біса коїться?! Я Олень, а не Вовк!» -
Горлав надривним голосом даремно
Рогатий велетень, та раптом змовк, –
Хтось зі Святих зійшов до нього в темну.
«Не лайся, й не кричи, а тільки зрозумій,
Що ти і зараз не назвеш число
Комах убитих, ящірок і змій,
Хоч не твоє було те ремесло!
Як пасся ти, хіба звертав увагу
На ледь помітних жителів трави?
Не придивлявся! Знав лише про спрагу!
Жував не дивлячись, копитом землю бив!
А Вовк – не те, у нього кожна жертва
Спокутала свій власний, певний гріх,
Без кожної із них він міг померти,
Й сім’ю свою занапастити міг.
Він не брехав, що полював найслабших,
А отже, хто сильніший – той міг жить!
А це закон, який існує завше,
І Вовк йому зміг добре послужить!»
Така от арифметика виходить,
Як не мудруй, і як тут не крути:
Не все те зло, що іноді нам шкодить,
І не добро все те, чим задаєшся ти.
