***
Минає все, — як це от речення й наступне.
Дощем прошито звичні тротуари.
Останнє яблуко не за горами гупне,
і перший сніг завіє надто рано.
А поки що переступи малу калюжу.
Кленовий лист відпав і пише вензель.
Знаходить прихисток у ній, пливе байдужо…
Малярка осінь розмочила пензель.
Всотати поглядом палітру — до відтінку!
Квітковий крик завис попід парканом.
У браму вічності і він, звичайно, кане.
А ти, як божий витвір філігранний
(не з точки зору осені, а жінки),
вдихнувши, віриш у свою сторінку
і світ, який нізащо не розтане.
