Жив собі кріт у сирім підземеллі,
Він рив свої нори і довгі тунелі.
У них він постійно ходив і блукав
І в темряві чорній днював й ночував.
Кріт жив так і думав, що це є найкраще,
Бо й гадки не мав, що буває інакше.
Одного лиш разу, цілком випадково,
Тунель свій він вивів назовні раптово.
І вперше побачив він сонячне світло,
І щось в його серці так дивно розквітло.
Забув свою глину, тунелі і нори,
Поліз на поверхню до сонця, угору.
Хоч був і дурненький, але розпізнав:
Це - краще, ніж все, що до того він знав.
І так він ішов, як блаженний, кудись,
Й сміявся, що жив у багнюці колись.
Аж тут від незвички засліплений кріт
Спіткнувся об пень - й головою об пліт,
А далі скотився у вириту нору,
Що тут же з'явилася ніби у пору.
Що сталось? Де світло? Куди все поділось?
А світло за обрій кудись закотилось…
І знову наш кріт починає копати,
І десь під землею те сонце шукати.
Не любо йому те, що любо кротам,
Не відає він, що шукає не там.
Лиш знає, що жить йому треба у глині,
Він місить і риє її і донині,
Але пам'ятає те світло ясне
Й не вірить, що пам'ять ота промине.
