За далекими звоями розтривожених пестощів
Заблукала загублена, перетерта печаль,
І з доріг вже ледь видимих, врослих згадками лестощів,
Виростав десь із обрію, наче з пам’яті, жаль.
Понад квітами всохлими з білих марев акації
Не живими й не бджолами пролітала жура,
І з уроків загублених на довічні вакації
Йшла чи учнем, чи вчителем потойбічна мара.
Лебединими зграями над ставками безводними,
Столочивши польотами слід незнаних копит,
Відлітали у вирії з полюсами холодними
Нездоланна незгоди тінь, сльози, помста і квит.
Десь у сонних артеріях безголового сторожа,
Що проріс передзвонами у нестямний азарт,
Ще шукав я чи золота, чи останнього молоха,
Щоб побачити в зародку в смерть приречений фарт.
На каньйонах зарослого очеретами космосу,
Серед тисячі зварених у галактики зір,
Я стояв над безоднею нецерковного розпису
І стирав своє завтрашнє і вчорашнє до дір.
У високих, освячених ще халявами, чоботах,
По калюжах замулених, де болото без дна,
Все із долі кував собі до підводи я обода,
Лиш підводи не здибавши, з’їла дурість земна.
Я не знав, як плисти мені, і не мав навіть цяточки,
Де міг стати на грунт твердий, чи лягти, як змія,
Думав я, що забрав собі до останньої латочки,
Що забрав тебе всеньку-всю, що ти вічно моя.
А тепер, як довкола все роз’яснилося зливою,
І в дощах ти явилася лиш така, як ти є,
Там, де я мурував-ліпив, що ти маєш щасливою,
То було все моє й моє, та на жаль – не твоє.
І куди я тепер, скажіть, в зграю лебедів хусткою,
У який такий гурт мені, де я цар чи пророк?
Думав, я – ледь не світ увесь, а прийшлося – і пусткою,
Думав, ти, мов баласт мені, а насправді – мій крок.
