***
обіймаю зіллям та обвиваю рутою
цей повнісінький дзбан печалі
що немов загадковий чoвен
до берега мого причалив
огортаю поглядом слухаю
потім по вигинах дивних його
тихесенько стукаю
а коли пускаю по поверхні квіточку
відбивається небо там
і променем сонця світиться
гуща води що у ній
скарбів неміряно
перемінитись може
у трунок червоний вірою
у вино виноградне
ожинове чи порічкове
а по вінця наповниться
озером стане потече собі річкою
і немов бринить воно
говорить мугикає та співає
бо наповнене бо не порожнє
і ти не заєш радісно це
чи трохи тривожно
та малюю по дзбану безконечники
і візерунки ще - бо конечно таки
кольорові кластиму всередину барви
(так щоб не залишати його у спокої)
щоби навчитись долонями воду брати
бо стільки сили ще
стільки ласки
стільки любові
у серці глибокому...
