Крізь часу пил і тьмяне скло*
вдивляюсь сторожко у світ:
що буде завтра? що гряде,
як рік мине, о цій порі?
...На мене з тої сторони,
собі шукаючи одвіт,
важкою парою очей
чужинець дивиться в імлі.
І доки я зминаю грунт,
шоб здогад зрушить кам’яний --
чим у прийдешнім розцвіте
моїх часів гіркава брость? --
в минуле звернений його
дрімучий погляд мовчазний –
узнати, як складалось те,
що з плином часу відбулось.
Ми з ним – у парі і одні,
ми супротивники – хоча
що нам ділити? Тьмяне скло?
Це наш умовлений бар’єр.
Настала довга ніч душі,
коли людина – як вовча --
спідлоба дивиться у світ
поміж насуплених химер.
Судьби суворий посланцю!
Ти – не для радості і втіх.
Що бачиш ти в сучасних днях –
сплетінні витоків-причин?
Віч-на-віч мовчки стоїмо
(ввесь світ причаєно затих),
втопивши зір у тьмяне скло
із протилежних двох сторін.
