в крик вбили грім
скрутили вітром в’язи
струмками влили в мозок переляк
за руки й ноги ухопили разом
і я ще досі пам’ятаю як
викрадачі мої мене щодуху
тягнули крізь гармидер
гуркіт
виск
а на планету що була від руху
розплескана у величезний диск
важезні краплі мов прозорі брили
летіли зусібіч
не лиш згори
і у повітрі звуки мерехтіли
і в хляпавці звучали кольори
і розумів я –
зовсім то не краплі
а паралельні всесвіти в яких
мене розірваного
геть на клапті
ув’язнено
вмонтовано
й живих
довкіл нема –
лиш тінь моєї тіні
стрибає по молекулах років
та поміж крапель кольору мартіні
зникають силуети злодіїв
немов далекі блискавки у зливу
яка вщухає вже
й на самоті
лишає моє тіло боязливе
в розгрузлій та сльотавій висоті
що залишається уперто нею
на зло усім моїм викрадачам
яких калюжами я в ціле клею
оскільки розумію –
ними сам
я є
і до розмоклої блакиті
тягну веселок семибарвний щем
бо раптом згадую –
в моєму світі
мене малого кликали дощем
