Думала, що світ -
це все, що бачу за ґратами колиски,
а після перших кроків -
все, що є за межами кімнати
і десь за вікном..
Думала, що після першого
самостійного випуску на пісочницю -
світ - величезний -
(бо до бордюру навіть не дотягнутися),
а небо.. -
небо таке низьке й близьке,
бо його підпирають дерева
і які його неустанно колишуть
своїм тріпотливим листям -
так, як заколисує шепіт казки..
Думала, що коли вийшла
вперше наодинці
на піщану дорогу -
там, за обрієм -
світ закінчується -
аякже, адже за полем
та за ге-ен тим лісом
сідає і йде спати сонце -
волошки й маки в житі
весь час про це шепочуть..
Думала, коли отримувала
"атестат зрілості",
що мій світ - обмежений
саме містом, де народилася,
ну, і ще тим полем та лісом за ним -
і що, звісно, моя стезя завершується
в якихось трохи далі непрохідних
дебрях з колючим дротом..
Думала, що межі - назавше,
що тільки птаство має крила
і є вільне перелітати
через кордони..
Думала, що так є і буде - світ -
це межі та обмеження..
допоки не збагнула,
що найнеперехідніший рубіж -
у моїй голові.. -
..і відтоді цілий світ
мені відчинився:
отримала диплом іноземної альма-матер,
побувала у старовинних й нових метрополіях,
йшла через праліси й височенні гори,
торкалася піску нескінченних пустель,
пливла через моря й океани,
ступала по загублених острівцях, що між материків,
споглядала як Великй Віз та Південний Хрест
кружляють довкола земної осі -
словом, бачила, бачила.. ой що лише не бачила.. -
..та ось чомусь постійно сниться
то барвінок, то конвалія з рідного саду
чи волошка на полі за хатою..
чомусь останнім часом знову
так страшенно хочеться
до того закритого, обмеженого
й заодно безпечного світу
безмежних обіймів мами..
