моє недоречне зізнання наче бритва
що відтинає мовчання від невимовного
і я не знаю чи хочу тепер любити
дивитись на тóнкий місяць й чекати повені...
і розкладати музику на звуки тихі
входити ув океан голубими дверима
ранком ловити промінь примруженим сміхом
понад водою і берегом майже незримим
палити багаття... вітром легким гойдати
ті золоті терезú наповнені зливою
коли насправді потрібно так небагато
просто любити... і просинатись щасливою.
