а я люблю коли мене не люблять
шукають голку у моїм стіжку
такі цікаві велетні ці люди
з одного місця й ніби звідусюди
не дивлячись на ваду їх тяжку
зелене в чорне зло перевдягають
в блакитне сіре вдмухують нараз
всі ніби посередині і скраю
і мають всі претензію до раю
що визирає з авторських образ
нарвуть приміром квітів і до інших
як запитає хто де ж корінець
втрачають мову і щось найцінніше
те що було колись-колись раніше
те що в дитинстві вміло навпростець
бо вже не діти зрілі дяді й тьоті
і чи ще трапиться їм давня мить
коли вони завосковілі в злоті
як дух запертий у подобі плоті
забудуть раптом як це не любить
