«Під жовтими хмарами
Крук над містом кричить…»
(Лі Бо)
Писано з пошаною до Себастьяно Дзіані –
першого, хто кинув перстень у море.
Жовті хмари – то золоті дукати,
Що назбирав в капелюх крислатий
Мовчазний дож Сонце
Синього Неба Адріатики –
Повелитель води абстракцій,
Провідник пічкурів весняних калюж:
У кожну зазирнути зерном настанов:
Жменями променів, кораблями світанків:
Іменем республіки мішка зоряного.
Жовті хмари розмальовує золотом
Художник весняного вечора
Пензлями хвостів білочок:
Барвив усе кольоровим:
Все крім крила крука –
Посланця віків сірих,
Віщуна ночі туманів липких,
Скарбничого Довгої Ночі.
А лев сумний з важкою книгою
Думав, що жовті хмари – то галери,
Тесані з дерев Країни Холоду,
Зі стовбурів, що завжди легше поглядів
Безбородих монахів Тоскани:
Мріяв отой патлатий кіт апостола
Щоб все завжди сяяло сонячно,
А воно тільки кульбаби,
І то весною, коли дощі вином травня
На чужі виноградники
І на левади писарів.
