Приборкати власні думки. Згорнути вітрила на щоглах,
коли нетерпіння вітри розбурхують бурю зі сну.
Себе навернути на путь – неспішний розважливий послух
і міцно тримати в узді натуру свою навісну.
Хто каже, що лихо—навкруг, за межами нашого стану?
Хто каже, що внутрішній світ – це рідна гостинна земля?
Душа – це колиска штормів в дрімотній лусці океану
і в ній – ненадійний, хиткий, сполоханий біг корабля.
Як завжди, посеред води – чуття невимовної спраги,
як завжди -- бунтарських вимог чадний утопічний набір,
і вічна молитва моя – про внутрішній дар рівноваги,
в якому б розхитаний світ улігся, як скорений звір.
