«ВЕРГУНІВСЬКА ЦЕРКВА»
В селі Вергуни на Хорольщині стоїть дивовижна Різдвяна церква, покинута і занедбана людьми. Це єдина церква на Полтавщині із круглою основою. В ній свого часу знімали фільм «Ізгой». Коли я її побачила, то заболіло серце…
Зяє сліпими зіницями, мов проклята, чи прокажена.
Відкрита вітрам і холоду стоїть одиначка ображена.
Ще здалеку, наче марево, краса у тумані зоряна,
А зблизька нещасна, зістарена, мов зморшками вся поорана.
Вона мов та жінка кинута, що скривджена, зраджена, зболена…
Тільки людина вмирає, вона ж стоїть й досі згорблена.
Як з фресок святії ангели злетіти збираються! Марно!
А церква ж колись витвір зодчества була зовсім юна і гарна.
І боляче пригадати, як з радісним серця щемом
Її будували люди… Невже ж таки все даремно?
Усі були діти з мамами, бабусі, панич Вергунівський…
З цегельні, що аж за селищем кожен несли по цеглинці.
З рук в руки цеглинок тисячі, мов медом блискучим змазані,
В село для будинку Божого несли рученята старанні.
Бо будуть хрестити скоро там у променях сонця – грайлика
Усіх Вергунівських непослухів – Марійку,Іванка, Михайлика.
І прийдуть, з до болі стертими на будівництві руками,
Молоді, їхні тата й мами, щоб весільними стати батьками.
Ой, скільки ж було веселощів і радощів не зміримо –
Красу таку в Петербурзі в царів бачить лиш могли ми.
І сяє вона дзвіницями, ковбанями всім посміхається,
Краса Вергунівська церква, Різдвяною, що називається.
Летіли роки під зорями, і під громадянськими війнами.
Під кров’ю, пролиту червоними і війнами більшовицькими.
І не пожалівши душ людських, і Бога забувши скоро,
Плач людський покалічених, змінив дивні пісню хору.
Безбожників, чи настраханих новою химерою тліну,
Послали на дві дзвіниці скидати додолу дзвіна.
Палили за що – невідомо! Плювали, неначе без розуму,
Лишивши шедевр рукотворний спаплюженим і розореним.
І люди сказали в вічі їм: «Нелюди, що ж ви робите?
Ви ж недолугі, безбожники, цього більше не повторите.
Ніхто вам не викує дзвону… Два ж віки вона стояла,
І тільки красою й милістю своєю усіх дивувала.
Це потім набрешуть історики, що пишуть в партійній лінійці:
«Спаплюжити святе місце могли тут хіба-що німці…».
І німців давно вже вигнано, й безбожна країна пропала,
Та тільки стоїть вона й досі, неначе пройшла навала.
Стоїть мовчазна і тиха, і зморено помирає,
Неначе вона одна там, мов вимерли люди в краї.
Сліпими зіницями каже нам: «Не будьте байдужі, прохожі!
Я ж ваше святе й сокровенне! Я ж ваша заступниця Божа.
Я, може, в останню хвилину вам ще в пригоді стану,
Я, може, нагрію купелю Михалику, чи Івану…»
Та мабуть не дочекається… Надіє, не вмри остання!
Сучасники, наші діти, почуйте її прохання!
Люди, змилуйтесь…
