Я розкажу тобі, дитино, про життя
Воно складне, але цікаве й славне.
Джерельної води пиття.
Далеке… і таке недавнє.
***
Маленька донечка проснулася.
Сміється.
Не жадібна на посмішку.
Дивись –
У щічках ямочки, волосся в’ється.
Тьху, тьху… «не гарна»,
Ой-йой-йой… Не злись.
Віддавай час дитині.
Він! – є цінним.
Усмоктуй в себе цього – кожну мить.
Не думай, що життя буде незмінним
Поки не виросте, а там і закипить.
Так. Виросте. І полетить на крилах.
В своє буття.
Лишаємось одні.
В яких би не закручувало вирах,
Будуть бальзамом… в спогадах ці дні.
***
Вбирала в себе кожен рух дитини –
Мінливість настроїв, початок всіх пізнань.
Те вариво, від днини і до днини,
Давало сил від страху й коливань.
Допоки пташеня ще у гніздечку,
Насолодитися присутністю хотілось,
Відкласти в серце.
В пам’яті, скраєчку,
Щоб в старості усеньке відродилось.
І не шкодую.
Правильно робила,
Бо при мені росло моє дитя.
В любові й щирості, а це – велика сила.
Завчасно зменшити могла часу тертя.
– Але,бабусю, треба на щось жити?
Багато в чому постає потреба.
Одяг, харчі… усе треба купити
І те… і це… все хочеться. Все треба.
– Ой, доню! Знаю. Всі часи не легко.
Ще коли сам з маленьким немовлям.
Мені зробити вибір було легко,
Хай, навіть як, здригалося життям.
Я вирішила:
Обійдуся мАлим.
Є їсти, пити… От, і Слава Богу!
В дитини щосекунди буде мама,
Моя присутність завжди в допомогу.
Священний всесвіт – Матір і Дитина.
Розрушити не маю права.
В нім вічність і душа невинна,
Її майбутнє –
Ганьба?
А чи – Слава!
Мені, – довірено споглядати цю душу.
Честь «бути пастухом», дана – Мені!
На цій землі – я! рятувати мушу.
Не легка суть – ці важелі земні.
Ми у роботі,
в задоволенні хотінь,
А не у битві за безсмертну душу,
На відстані.
З дитиною – лиш тінь.
Її без нас, трясе цей світ, мов грушу.
Чи в затишку – під крилами матусі.
Разом поборюємо болі і страхи.
Життя не має в тихоплиннім русі,
Дороги, знань душевних, є – важкі.
Настане вибір – дитя?
Чи робота?
Тягар беремо. Все – заради неї.
На плечі звалиться ще і скорбота,
Пекельна втома… – ось, твої трофеї.
Ти матимеш на стіл усі принади,
Але дитиночка самотня і без мами.
Смаколики, дарунків водопади…
Й ласкаві руки…
Вона – між світами.
***
«Бог дасть дитину – дасть і на дитя!»
Життя не раз підтвердило подібне.
Незрозуміло як? стає подій злиття
І ніби з Неба падає потрібне.
Навести можу прикладів не мало,
Вони, мов чудо. Промінь в темноті.
Страх, недовіра… все зникало
Лиш впевненість – ми не на самоті.
***
Іду задумана з роботи. Уже темно.
Робити що? Грошей немає знову.
Затримують зарплату. Все даремно.
Хоч би на хліб, а не якусь обнову.
Мала дитина, чим нагодувати?
Вечеря є, а що робити зранку?
Закінчилося все. Що їй сказати?
Ні скибочки немає до сніданку.
Вже скільки місяців не бачили зарплати.
Важкі часи і їм не видно краю.
Здавалося б, уже не привикати,
Але ж, дитину годувати маю.
Тільки учора мріяли про свято,
Запланували стіл на Новий рік:
Частину грошей на салати взято,
Частину на м’ясне…
тепер – лиш крик.
Так. Крик і розпач. Що скажу дитині,
Яка в передчутті веселих днів,
Смачненького… яке, лиш в мріях нині.
Слова всі сказані. Де взяти нових слів?
Враз – зупинилася на відблиск під ногами,
Щось відбивало світло з ліхтарів.
Молитва Богу і Святої мами
Почуті. Щастя… в тисячі морів.
Розсипані по снігу копійки.
Хтось загубив, чи не схотів збирати.
Немов, голодним видали пайки
І відмінили з голоду вмирати.
Я знаю – втратиш більше, а ніж знАйдеш,
Але то буде потім. А тепер
Є радість – на хлібину гроші маєш,
Той благодійник всі печалі стер.
Зібрала копійки. Порахувала.
А їх рівненько на одну хлібину.
Ні більше і не менше. Я стояла,
Не вірячи очам у цю хвилину.
Дає Бог день – дає і на цей день!
На завтра нам послав і їжу з Неба.
І свято буде, буде і пісень.
То ж, бідкатися нам про це не треба.
На другий день, лиш премію дали.
Цього достатньо втілити всі плани:
Салати, м'ясо, радощі малі
Мені й дитині – «лікувати рани».
Не знаю як, коли і де,
Але згубила рівно половину.
Хай без салатів Новий рік пройде,
Не засмутило ні мене, а ні дитину.
Бо так і є – більш втратиш, ніж знайдеш,
Але ті копійки були спасінням.
Хтось нам. Комусь і ти прийдеш.
Значить, комусь – мої гроші насінням.
Може тепер якась радіє мати,
Що матиме хлібину на столі.
Чи мені, вкрай, потрібні ті салати?
А в неї, може діточки малі.
На другий день сусідка завітала:
– Рятуй, сусідко, боюсь пропадуть.
Різних салатів стільки «настругала»,
А до Різдва вже гості не прийдуть.
Неділю майже, ми салати їли.
Їх різновиди. Цей дарунок з Неба.
Мабуть за те, що з радістю уміли
Приймати й віддавати. Так і треба.
І ти, дитино, теж навчися тому
Й дитя навчай.
В тім є велика сила.
Найважче – це протистояти злому.
В печалі серце – то жива могила.
Як на душі спокійно – значить усе добре.
Не може бути спокій там, де скупість,
Де заздрість, злість маскована в хоробре,
А, навіть малість – визиває підлість.
Ми так не вміємо радіти у дрібничках,
Саме вони і є наше життя.
Так. Так. Вони у цих криничках,
Які ми закидаємо сміттям.
Бо вміємо надіятись на себе
І вірити не Богу, а собі,
І покладаємось на всіх – «когось» і «тебе»
Й вину шукаємо у «комусь» і в «тобі».
Життя навчило дякувати Богу
За все. І добре, і погане,
У дні найважчі, вчасну допомогу…
Дай, Боже, помочі, й коли мене не стане.
Як стану перед Ним відповідати,
Чи вичистила все сміття з криниць,
Чи вміла брати,
Також віддавати
Із радістю, без потайних дрібниць.
Було б кому мені це пояснити
Ще з молоду. Та були у роботі
Батьки, діди… заможно, щоб прожити.
Віддали час не дітям, а турботі
Про хліб, а не про наші душі,
Часу на це лишалося лиш крихти,
А спраглі душі всі лежать на суші,
Їм вчасно не давали нектар пити.
Саменькі борсалися у цім світі,
Лобами стукалися у всі стіни.
Я ж, бо – дитину залишала в літі,
В своїх обіймах, прикривала спину.
І не шкодую.
Прикривай і ти.
Ти мати, а вже потім робітниця.
Показуй, як сади можуть цвісти…
Ти – до добра… чи зла… є провідниця.
Що вибереш сама – те і даси.
Як світло понесеш – ведеш до світла.
У темряві ти не знайдеш краси,
Але людина і до цього звикла.
Їй вже здається – так і має бути.
Блукаємо між ліжками й столами –
Ломаччям віку слуги й «баламути».
Не між деревами… стоянка… між стовпами.
Стовпи не зацвітуть, стовпи німі.
Омана світу. Штучне світло.
А серед цього всього – штучні ми,
Хоч навкруги, віками усе квітло.
Тому й розказую, дитино, про життя,
Несу тобі і праведне, і грішне,
Усі свої роками набуття,
Веселе, з розпачем, грайливе й смішне…
Роки мої дають на це сміливість
Ділитись роздумами, висновками, болем…
Ми, в старості, всі маємо вже схильність,
Сприймати ваші болі – своїм горем.
***
- Бабусю, глянь. До тебе ручки тягне.
Мов розуміє все, хоч немовлятко.
Усі твої знання ввібрати прагне,
У маму вся, повчатися з задатком.
***
- Дай Бог, ще поживу на білім світі,
Побачу як вона буде рости.
Що роздуми мої і чорним шиті…
То ти мене за них… і все…
Прости!
