Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47588
Рецензій: 92432

Наша кнопка

Код:



Художні твори Поезія Поема

Я РОЗКАЖУ ТОБІ, ДИТИНО, ПРО ЖИТТЯ

© Катруся Степанка, 14-04-2020

Колись, ще маленькою, дуже любила сидіти на лавочці між бабусями на вулиці, коли вони збиралися на "посиденьки". Було дуже цікаво. Вони багато розповідали з пережитого в минулому, ділилися новинами, обговорювали питання на різні теми - від політики... до любові. У пам'яті мало що лишилося. Дитиною ж була, але залишилися ті почуття, які я тоді переживала. Вони, раз від разу, виривають з пам'яті там заховане, здавалося навічно.
Життя скоро пробігло. Не встигла отямитися, а вже старість постукала в двері. Зібралося за життя свого багажу і так само захотілося ним поділитись. Можливо комусь стане в пригоді, а можливо кому втішить роз’ятрену душу, зігріє стомлене серце, висушить заплакані очі, надасть сили не впасти у відчай, чи зневіреному придасть віри і наснаги до життя...
З 2015 року, час від часу, самі по собі, стали писатися розділи поеми «Я розкажу тобі, дитино, про життя».
Чомусь, перший склався в розмову бабусі з маленькою дівчинкою. Видно мені, тепер уже самій бабусі, захотілося розповісти їй про всеньке своє життя. З самого початку. Можливо в ній, я бачила себе. Те, затамувавши подих, дитинча між бабусями, зі своїми печалями дитинства.
Згодом маленька дівчинка ставала підлітком. У неї вже з'являлися запитання. Далі прийшла пора дівування, першого поцілунку, першого подиху кохання... зради...
Чи закінчена поема вже? Не знаю. Не раз думала, що вже все, кінець, а за деякий час, писалася нова частина. Видно визріває плід роздумів і сам проситься поділитися своєю наповненістю з усім світом.
Скільки ще буде тих плодів? Покаже час.
      
   «Я РОЗКАЖУ ТОБІ, ДИТИНО, ПРО ЖИТТЯ»

              1 - частина

     «І тільки пам'ять серце гріє»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Своє звичайно, нащо мені інше,
Назад бо, вже немає вороття,
В ньому змішалося і праведне, і грішне.

Твої дороги всі ведуть вперед,
Тобі ще хочеться пізнати все на світі,
Мені у тому вже нема потреб,
Радію кожній, ще прожитій миті.

Тільки тепер прийшло те розуміння,
Що жити нам потрібно тут і зараз,
Але із покоління в покоління
Здається нам, що це старечий галас.

Колись так само, відмахнусь рукою:
- Давайте завтра, ніколи сьогодні,
А те сьогодні сплинуло рікою,
Ось, завтра, але жити вже не годні.

Що? Чую вже погано. Так і бачу.
Кажи, дитинко, трішки голосніше.
А. Ні. Тобі здалося. Я не плачу.
Сльози самі течуть. Чому? То їм видніше.

Сльози - вода, де їх береться стільки,
Лікарі кажуть лікувати очі,
Хіба ж то очі лікувати тільки,
Коли душа схиляється до ночі.

Колись була і я малим дитятком,
Тулилася так само до бабусі,
Збудований наш вік таким порядком,
Ростеш, старієш... у такому русі.

Маленькою йшла до бабусі спати,
Вона рукою, мов крилом накриє,
Легенько починає колихати,
Мугикає, тільки вона так вміє.

А я тулюся, так мені є добре,
Як котеня, клубочком засинаю,
І все життя бурхливе і хоробре
За цими ніжними руками залишаю.

Питаєшся чому було бурхливе?
Була дитям. Хоробрість там до чого?
І в цій порі нам все було важливе,
Потрібна мужність в подоланні всього.

Дорослим то здається все смішним,
Забавами дитячі вболівання,
Та діти не погоджуються з цим
Бо дуже болісні і їх страждання.

Болить однаково у будь якому віці,
Поріжеш палець, чи заниє зуб.
Зуба, казали - викинь за полиці,
А виросте новий, кріпкий як дуб.

Я вірила і біль ставала менша,
Розхитувала пальцем залюбки,
Бо за полицями чекала його миша,
Вона збирає їх не день, не два - віки.

Ти що, не віриш? Думаєш це байки?
Молочні зубчики не кидала в комору?
Тим, хто не вірив, ми робили сайки,
Лякливим теж, таку легку докору.

Як так, не знаєш що це таке сайка?
В які ж ви ігри граєтесь? Дивись.
Коли збиралася нас невелика зграйка,
Так провіряли витримку колись.

Зненацька чимсь махнеш перед очима,
Злякається, що розкриває рота
І поки той стояв очима блимав,
По підбородку, аж зубів цокоти.

То саєчка за ляк і всім є смішно,
Бо то не боляче, а тільки гра.
Ну, що, сподобалось? Правда потішно.
Навчи своїх, хай грає дітвора.

***

Що скочила, чом не сидиш на місці?
А, бачу. Платтячко новеньке
І стрічечки яскраві у косичці,
Як наше сонечко і небо голубеньке.

Ой, ой, вертлява. Гарна. Гарна.
Питаєш чи було таке у мене?
Було. З ним сталася ледве не драма,
З краваткою, все фіолетово-зелене.

Що сталося вельми цікаво знати?
Сідай, все оповім тобі в деталях,
Тоді і гадки не могла я мати,
Що все життя скінчилося б на палях.

***

"– Марйо-о-о! дивися! де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала з переляку.
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Марй-о-о, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
      В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.

– Ой, Боже, люди, яке щастя,
що видалося кріпке плаття,
уберегло дитя мені.
Пошите гарно, до пуття.
Воно спасло дочці життя!

Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу отут уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась драма.
Побігла ж бо сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і з заді й збоку,
от буду мати я мороку…
Ось, зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, збережи ти мене, Бог!

Зняли, полегшено зітхнули.
А я тікати що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.

– Побігла, значить ціла.
Ти, Марйо, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці штахети якби впала,
було б усе, точно б пропала.

А я біжу, що маю сили, –
Боже, хоч би не зловили.
І не втямки було тоді.
Щаслива мати там стояла.
Живою дитина зостала".

***
Приємно так на серці стало, –
Які щасливі були дні.
Усього було тоді мало,
були ми завше не одні.
Дітки бо дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується  щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.

Сиджу отут одна – забута,
бо для дітей ніби отрута.
Кому потрібне є старе!
Ще бавляться коли мале.

Прикута вже до цього крісла.
Так. Так. Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне...
як і життя – добре і грішне.

Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце,
та і різниці тут нема
як в тілі і душі зима.

Хіба  чекаємо ми старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо звалиться зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку цю подіти,
тепер мусиш її любити.

Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла. Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє…
Хоч трішки.
                   Наскільки уміє."

***

Заснула. Так дитя заговорила.
Сопе тихенько, посміхається у сні.
Тепер вже мої руки, наче крила,
Клубочком котеня ввіряється мені.

          
                2 частина

      «Небесна суть одного поцілунку»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Років кохання і печалі повне,
Але все більше його сприйняття
Бо все по різному те, що в душі і зовні.

Що фарбою зачервоніли щічки?
Ти закохалася? Можливо вперше?
Бачиш, вгадала. Тут немає пічки
І сонечка, щоб оправдатись легше.

Ти не стидайся, то велика радість,
Коли серце наповнене коханням,
Мене аж, розпирати стала заздрість,
Моя душа вже повна покаяння.

Чи я любила? Дитино, ще й як.
Моє сердечко розривало й умлівало,
Не раз була червона, як буряк,
Ото як ти. Все рівно того мало.

Любов – вона пройшла через віки,
Немає, а ні меж, ні заборони,
А ті всі правила придумані людські,
Дурні. Ти не приймай ці забобони.

Радіє серце, от і ти радій.
Кохає. Розкажи усьому світу
І не тримай в собі гори надій,
Бо там можуть погаснути без сліду.

Що люди скажуть? То пусте.
В кожнісінькій душі є своя міра,
Кожна із них по своєму росте,
В кого звіриний рев, у кого грає ліра.

***
Я не замовкла. Ні. От не терпляча.
Хвилинку дай усеньке пригадати.
Знаю, дитинко, в тебе знань нестача.
Терпи. Як хочеш про кохання знати.

Вже цілувалася? Чого це відвернулась?
Ой, йо-о-ой. Ну як? Сподобалось тобі?
От-от, чудово. Що так притулилась?
Все бачу. Радісно й собі.

Я похвалитися тобі, на жаль, не можу,
Мій перший поцілунок був невдалий,
Так з милом мила не лице, а «рожу»,
Мов обплювали, а не цілували.

Чому це так я і сама не знаю,
Моїм очам був хлопець до вподоби.
Відрази серденько не мало краю,
Видно в душі, ми різної породи.

Ти думала такого не буває?
Чого на мене блимаєш очима.
Тобі здається, що любов йде раєм,
В усіх закоханих є крила за плечима.

Є крила, але є і добрі роги,
Все розкажу. Та зараз про приємне.
Для тебе рано ті всі застороги.
Давай про світле. Потім вже про темне.

В житті настане і в тебе пора,
Всю пам’ять просіватимеш крізь сито,
Всі почуття. Що там – дощі, жара,
Чи завірюха, а чи тепле літо.

Кожна людина у своїй дорозі,
Написаною їй на Небесах,
Хто йде дорогу в лютому морозі,
Любові не дає горіти страх.

Хто пробігає по гарячому вугіллі
У пошуках безмірного кохання,
Та залишають марафону милі
Шрами і опіки, потухлі сподівання.

Свою дорогу подолала тихо,
Боялася пробігти повз любові,
Для мене почуття були не сміхом,
Єднання в серці і в душі, і в слові.

Щоб зрозуміти всю суть поцілунку,
Не треба цілуватись день і ніч,
Потрібна мить для твого порятунку,
Печалі цілого життя скидає з пліч.

Дивуєшся? Так. Так. Буває і таке.
Крізь все життя один лише цілунок
Ламає все і кріпке, і крихке,
Він відкриває й закрива рахунок.

***

Одна секунда, губи незнайомця
Тремтіти серце заставляють й нині,
Рятують цим, якщо в душі без сонця,
Дощі ідуть, а чи морози сильні.

Усього хвилька в жартівливім танці,
Поцілунок, просто так, для сміху.
Удвох стаємо всесвіту заслАнці
В безмежний рай років подальших втіху.

Два серця і бездонні наші очі,
Без слів нам показали дивосвіт,
Збулися мрії всі мої дівочі
Та щастя не стояло у воріт.

Він наречений і його весілля,
Годину вже повінчаний з другою,
Але для нас пропало все довкілля,
Для інших - це проходить стороною.

Душ наших світ змінився враз. Та пізно.
Все наяву нам диктувало іншу волю.
Махало пальцем нашим душам грізно,
Порізно прокладало нашу долю.

Щаслива молода. Я – він по різні боки.
Лиш очі зустрічалися постійно,
Здавалося, ступи один два кроки
Хай душі наші стуляться надійно.

Нас зупинило, «а що скажуть люди».
Обітницю давали перед Богом.
Вже повставали перепони всюди,
Він за одним – за іншим я порогом.

Зустрілися через багато років,
З дочкою мовчки він стояв навпроти,
Ми знову не зробили пару кроків,
Хоч, очі й душі теж не були проти.

***

Принишкла так. У мріях полетіла?
Що. В поцілунку відчувала інше?
Ти, прямо, зразу всього захотіла,
Радій. Могло бути і гірше.

Не тільки почуття – відрази й щастя,
У поцілунку є ще пустота,
Він – мертвий. От таке нещастя,
Лише думки - чи він не той, чи я не та.

В душі неначе з льоду крига,
На серці зимно і воно мовчить.
Вже на початку не цікава книга,
Навіть, у спеку тіло холодить.

***

Небесна суть одного поцілунку,
Нам не доступна. Провидіння Боже.
Ним – все життя вкладає у хвилинку.
Ним – мить тягнутися роками може.

***

Що зашарілася? А,бачу. І не дивно.
За хвірткою виглядає юнак.
Біжи до нього,ти моя царівно.
Мені бути одній вже звично так.

Роз'ятрилося спогадами серце,
Здавалося, давно спливло водою.
Де в пам'яті приховано усе це,
Що слідом йде до смерті за тобою.


                3 частина

   «Дорога мудрості сплітається роками»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Таке як є. Не тільки про красиве.
У ньому повно є багнюки і сміття,
А в посмішці лукаве і зрадливе.

В якому біллю розтинає груди,
А серце розриває на шматки,
Біди і горя почорнілі люди,
Душа полатана і там одні латки.

Що знітилася? Бачу по тобі,
Зазнала й ти ще з малечку біди.
Про рай земний у розказні любі,
Вже недовіри лишені сліди?

Не думала і я на старість літ,
Вмиватимуся гіркими слізьми,
Ввалюся скоро, мов старенький пліт,
Накриють мене ангела крильми.

Хотілося б у спокої, без страху,
Заснути з посмішкою щастя на віки,
Щоб дощик сонячний накрапував із даху,
І свіжістю повіяло з ріки.

Тут, в цій хатині край води
Я народилася. Надіюсь тут помру.
Усі мої дороги йдуть сюди,
В якому б не бувала я миру.

Чому заговорилося про смерть?
От розбажалася. Ти кажеш скільки, скільки?
Сто років жити ще? Навіть і чверть,
Багато. Нащо мені стільки.

Ще молодою розмовляла з дідусем,
Життя прожив, а в ньому щастя, й лихо,
Я слухала з здивованим лицем,
Він говорив і лагідно, і тихо.

***
– Не треба проклинати ворогів,
їм, просто, побажати довго жити,
так довго, щоб померти вже хотів,
не може гірше покарання бути.

Казав так мій старесенький дідусь,
який розмінював своє сторіччя,
– Я б з радістю спустив би кволий дух,
давно вже стерлися усякі протиріччя.
Ще серце кріпке, тіло ж бо - безсиле,
в усіх молитвах плутаю слова.
Єдине,  що залишилося миле,
молитву лиш, сприймає голова.

Безпомічність, коли вже розум смирний,
ця люта кара переходить в вічне…
хвилина - рік, година – крок безмірний…
усе стояче і гниле…,  а не протічне.
Увесь цей простір ти на самоті,
… початку де немає і кінця…
було усього у моїм житті,
давно готовий «вдіти я вінця».

Якщо ти хочеш, внученька, добра,
бажай прожити всім, допоки сам
даєш ти раду, навіть хоч стара,
але не в тяжкість ні собі, ні Небесам.
Найважче бути довгим  тягарем,
безпомічним, капризним, мов дитя,
коли життя проходив королем,
тепер існуєш купою сміття.

Дивилася на нього зі сльозами.
Так мені шкода, бо дідусь.
                                        Хай би ще жив…
На його ж місце, не заманиш калачами,
й приміряти на себе б не хотів
той довгий вік, який усім бажаєш –
сто років,  двісті, триста… щедрі ми.
Добре воно чи зле і сам не знаєш,
ми  молоді, ми всі ще із крильми.

Молили завжди баба і дідусь:
– Дай Боже днів допоки даю раду,
щоб не обтяжувати дні, хоч би комусь…
Я пам’ятаю кріпко ту пораду.

Сама прошу тепер про це Отця:
– Дай Боже років стільки…  поки кріпка,
бо вистраждана мудрість є ось ця,
й остання мить життя... хай буде легка.

***

Що засмутилася? Дитинко, чи тобі
Час сумувати. Жити ще і жити.
Воно, звичайно, добре і собі
Років щасливих ще наворожити.

Але написаний усім на небесах
Вік кожного. Все інше, то в омані.
Ти відпусти із серця тихий страх,
Усього тільки – розгорни долоні.

Ми думаємо щастя десь далеко,
Повинні все життя його шукати,
До того, всі дороги йти не легко,
Одні тривоги й непомірні трати.

А щастя не відходило від нас,
Не покидає ні на мить, ні на хвилину,
Чекає терпеливо весь цей час,
Коли з себе і я тумани скину.

Втрачаєш час на пошуки його,
А роки йдуть, о, ні – біжать, летять…
Йой-йой, а ти рознюнялась чого?
Отож бо. На пусте життя не трать.

Дорога мудрості сплітається роками,
Стражданням серця, плутанням думок.
Із ламаними крилами й рогами…
Давай на цім завершимо урок.

Мої думки теж плутатися стали,
Слова вже забуваю і події.
Мої роки чорні ворони вкрали,
Забрати лиш не можуть наші мрії.

Біжи.
Виглядає хлопчисько. Ти вродлива.
Дай, Боже, матимеш щасливу долю.
Побігла. Ти дивись яка кмітлива.
Посплю.
Відпущу і свої думки на волю.

              
                 4 частина
        
       «Любові стежка не пряма – крива»

Я розкажу тобі, дитино, про життя
Поки цікавишся і хочеш все почути,
Усі мої позаду відкриття
І в молодість роки не повернути.

Що? В тебе є питання? Хочеш знати,
Як серце лікувати нам від болю?
Якби ж то знати, як його латати,
Ми не носили б жалі за собою.

Поназбираєш горя за плечима,
Печалі й радості  упереміш,
А смерть – завжди вартує за дверима,
Вона все поруч,  хоч біжиш, хоч спиш.

І їй все рівно, що у торбі маєш,
Яку тягаєш ношу за собою,
Чи біль, чи щастя у собі тримаєш,
Вона чекає. Забере любою.

От і подумай, що хочеш носити
Любов, добро і ще веселу вдачу,
А чи своє серденько колотити
В журбі, печалі й розпачі на здачу.

Так, так, миленька, вибір за тобою.
Носити за собою біль, образу,
Морити серце тихою журбою,
І розум свій доводити до сказу.

А чи навчитися відразу всіх прощати,
Молити Бога про заблудлі душі,
Просити розуміння. Розпочати
Бачити й чути, попри всі беруші.

***
Схилила голову і слізки на очах.
Твоє серденько крається від болю?
Його ще переповнює і страх,
Який паралізує твою волю.

Що сталося? Які такі дива?
Учора ти була така щаслива…
Любові стежка не пряма – крива.
На ній надія, лиш не мерехтлива.

Трішки поплач… Повідай, у чім річ?
Удвох, я думаю, знайдемо цьому раду.
Можливо скинемо усі печалі з пліч,
А ні, то може дам яку пораду.

Не завжди можемо й зарадити уміло,
Коли душа від болю вже німа,
А від душі болить і наше тіло,
Хоч ти здоровий. У душі зима.

Це страшно. Серце може замовчати,
Стати байдужим чи закаменіти
До нього тоді марно докричатись
І день у день, і рік у рік… марніти.

***
Стрепенулася. Здається дивним.
Болі тіла через душу - не ймеш віри?
Так. Болить. Яким би не був сильним,
Дотик пальцем, болючий для шкіри.

Нажимаєш, хоч яку частину,
І від болю, аж замружиш очі,
Кожну мить ти розумієш – гину.
Мертві дні і мертві твої ночі.

Порятунок. Ти не знаєш в чому.
Чим полегшити безмірні муки…
Впевненість, що є кінець усьому,
Як коханню, так болю розлуки.

Час лікує. Це додає сили
Пройти усі терни в темноті,
Спогади хоч як би не палили,
Розумієш – вони золоті.

Всі вони твої, вони з тобою,
Біль затихне, розтануть печалі,
У повітрі запахне весною,
І відкриються у мріях нові далі.

Але ці прожиті в щасті миті,
Будуть гріти душу весь твій вік,
Бо вони були коханням шиті,
Де хвилинам ми втрачали лік.

***
Терпиш і чекаєш, надія на час,
Це твої розрадники у горі.
Він єдиний, хто лікує нас,
Коли серце і душа коханням хворі.

Давай житимемо зараз і тепер,
Щоб цю мить, майбутній час не «зжер».
Посміхнулася. Повисихали сльози.
Досить нам, що за вікном морози.

***
Кохання де шукати? Випадковість.
Тебе веде, як ляльку на нитках.
Ось, я. Попала не у свій автобус,
Не розуміючи, чому? І що? І як?

Сідаю. Дивно. Незнайомі люди.
Автобус повний. Де тоді свої?
То ж, оглядаюсь, роздивляюсь всюди.
Ні. Всі чужі. Ці точно не мої.

Виходити вже пізно, вирушаємо.
Хай так. Знайомі в іншім їдуть.
Потім знайду. І чую вуха краєм,
Поруч мужчини тихенько гудуть.

– Вродлива жінка. Знаєш хто вона?
– Яка? Ось, ця? Так. Знаю. Зводило життя.
Гарненька правда? І ще й не дурна.
Єдина жалість. В неї є дитя.

Зрозуміла. Це про мене мова.
Стали цікаві «базарні бабИ»,
Глянула на них. Вони ні слова.
Знітилися і сидять, немов гриби.

Бачила одного. І теж знаю.
А над другим розлилося світло…
Тільки кругле сонце пам’ятаю,
В нім портрет і погляд. Інше зникло.

Сонечко й понині гріє душу,
Це кохання безмірним було.
Я признатися тобі і собі мушу,
Більше моє серце не цвіло.

***
Усе те, стирається що оком,
Серце пам’ятає і врази
Повертає струмовим потоком,
Вже потушені у мріях образи.

Стерла пам'ять. Збереглося серцем.
Воно все… у тайні береже,
Гріло що і що пекло, як перцем,
Що нещадно різалось ножем.

Так, дитино, перші почуття
В сердечній пам’яті вже місце мають.
Сьогодні ти зробила відкриття,
І що дозволиш, те люди напхають.

***
Ти кажеш, з милим вчора посварилась,
В розмові відповів тобі не так?
А ти всю ніч проплакала, журилась…
І вирішила – він не твій юнак?

Серце плаче, слухатись не хоче,
Змішалися думки і почуття в клубок,
Усередині тіло все клекоче
Від рою неприборканих думок.

Я звідки знаю?  Чи мені не знати.
Таких клубків назбирано за долю.
Дається старість, щоб їх розмотати,
Вже знаючи, що більшість була грою.

Все просіваєш в пам’яті.  Розлуки.
І зустрічі. Слова кохання й навпаки.
У них - світ щастя… і безмірні муки.
Всі квіти… і асфальтові катки.

Любов прощає. Так. Усе прощає.
Бо не простити легко, як не любиш.
Коли кохання не зачепить краєм,
У цій дорозі ти все тільки губиш.

Одне лиш серце царювати має,
Воно береже душу для любові,
Весь розум всесвіту у нім. Воно це знає.
Бо там любов закладена в основу.

***
Між вами тільки непорозуміння,
Розум розводить, а серце єднає.
Лише в кохання є таке коріння,
Смертельний смерч його не вириває.

Тепер тобі сказати маю право,
Мої роки – мої учителі.
Хоч як , кохання ранило криваво,
При згадці, сльози радості текли.

Любов без меж – безмежні і страждання.
Усього порівно. Це є два полюси.
Нам не болить, коли мертве кохання.
Скільки потворства – стільки і краси.

Проходить і зникає біль з роками,
А щастя залишається в собі,
І гріє душу теплими струмками…
Тепер все це, розказую тобі.

Поплачеш. ВідійдЕш і дякуй долі
За кожну мить в коханні і теплі.
Ми за життя з’їдаємо пуд солі,
Любов перекриває всі жалі.

***
О. Бачиш? За вікном вже мерзне.
Біжи до нього. Засвітилося в очицях.
Що? Знову маєш щастя величезне?
От-от. Лови. Бо то і є Жар-птиця.

Як вдвох радіють! Не по чім зима.
Сніжками бавляться, валяються в снігу.
Я, знову в цьому кріслі… і сама.
Лиш спогади вгамовують тугу.

                5 частина.

      «Все це – життя. У нім і рай, і пекло»

Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Тобі сьогодні боляче і страшно.
Коли міняєш все перекриття,
Надіємося буде сухо й ясно.

І мені страшно, хоч прожила вік,
Не за себЕ, вже скоро йти до Бога,
За вас усіх у серці тихий крик,
Дітей майбутнє силиться тривога.

Якби то знати, що на старість літ
Наздожене тебе знову війна,
І знову перевернеться весь світ,
Ні тіла, ні душі не обмина.

Дитинство вкрала – украде і старість,
А так хотіла в спокої дожити,
Нам, вже старим, потрібна тільки малість,
Спокійне серце, трішки їсти, трішки пити.

***
Твого хлопчину взяли у солдати?
Не плач. Молися і надію май,
Що крилами ти можеш закривати.
Вони в молитві. Ти її тримай.

Молитва жінки, матері, дитини,
Найбільша сила, міцніша броні.
У безнадійні і страшні хвилини
Порятунок у пекельному вогні.

Скільки життів рятує у війну
Щира молитва, на самім краю.
Таку людину знаю не одну,
Пошану їм і досі віддаю.

***
«…Молюся. Боже, нам допоможи!
В оточенні. Спасіння вже немає.
Як можна щось зробити, розкажи,
Тільки надія й віра ще тримає.

Так жити хочеться. Бо я ще молодий,
Ще толком цілуватися не вмію.
Допоможи! О, Боженько Святий!
Не маю діточок. Про них так мрію.

Мати старенька. Син не поверне.
Вона засохне від страждань та болю.
Врятуй! Спаси і сохрани мене!
Я все життя віддам на Твою волю.

Як з цього пекла виберусь живим,
Тобі служитиму, аж до самого скону,
Я стану зовсім іншим і новим,
Буду весь Твій з поклону до поклону…».

Молився так один святий отець,
Уже старенький, зараз увесь сивий.
Людина з Богом є і жнець, і швець,
Лиш перед Ним одним він є служивий.

Не знає як. Та всі лишились цілі
І він пройшов війну всю до кінця.
Його обіцянки залишилися в силі,
Одів на свою душу сан отця.

Пройшов немало всяких негараздів,
Бо віра в Бога була в забороні,
Любили більше атеїстів-газдів,
Святі отці усі були в загоні.

Все витримав і служить вірно Богу,
Бо знає Його силу на собі,
Благословляє нас в любу дорогу, –
«Хай в допомозі буде Бог тобі!»

***
Ми не шкодуємо життя на різні плітки.
Жаліємо для Бога – пару слів.
Війна нас врозумляє через дітки,
В молитві море схилених голів.

А як іще достукатись до «мертвих»,
В яких у серці «золотий тілець»,
Добродії і правда давно стертих,
Залитих не в любов, а у свинець.

Коли у світі зброї більше рук,
Коли сирен багато більше лір,
Коли не радості – злоби у серці стук,
А для добра не залишилось мір.

***
Содом, Гомора теж були такі.
Для Бога вже закрили всі лази.
Ні тверде слово, ні слова м’які,
Не мали сили. Зло росло врази.

Доля цих міст, то є наука нам.
Може війна, то людям теж спасіння?
Йти на Голгофу найкращим синам,
Посіяти в серцях Боже насіння?

Всі муки і розп’яття цих синів,
Нас ставить на коліна у молитві,
Тривожних днів, тяжких ночей без снів,
Уберегти життя посеред битви.

Ми тіло Бога, сказано в Писанні.
А що як стали ракова пухлина?
І лікування наші не старанні
Не Слово Боже. Золото перлина.

Щоб врятувати тіло, всі клітини,
Треба хірург, коли ліки безсильні,
Його любов до кожної дитини
Безмежна… Тому в виборі ми вільні.

Серце у розпачі. Та на розп’яття,
Він знову й знову посилає кращих,
Сльозами вимити у душах шмаття,
Для Бога рівні всі. Нема пропащих.

Ми не послушні і часто лозина
Потрібна напоумити людину.
Всі на колінах і старе й дитина,
Всі пізнаємо Бога у цю днину.

***

Ой… довго заживатимуть всі рани,
Це покоління, два, може і три…
Буде усього також поміж нами,
У різні боки дутимуть вітри.

Але усі вітри, як би не дУлись
І як би не крутилися навколо,
Наші серця до Бога вже проснулись,
Бо біль утрати, є велика школа.

***

Хотіли одружитися? Не вспіли?
Вже до весілля все було готове?
Тепер майбутнє все тумани вкрили.
Що знаю точно – воно буде нове.

Ти на весілля вишила сорочку?
Ніхто не знав? Робила все таємно?
Сиділа біля річки на місточку
На самоті, аж поки стане темно?

Дитино! Вишивала поле хліба,
Ласкаве сонце, на лугах всі квіти…
Тобі все це і бачити не треба
Воно у серці, лиш його відкрити.

Запах покосів, тихі, чисті води,
Місяць у річці, ви удвох в човні
І відблиск у воді твоєї вроди…
Так зараз стало заздрісно мені.

Ніжно писала серцем вашу долю,
Своє кохання і усю себе,
Дрібними хрестиками малювала волю,
Світле майбутнє, небо голубе.

Йому дала з собою у дорогу?
Як оберіг від усіляких бід.
Молилася і дякувала Богу,
Просила Його з ним іти в похід.

***
Я  нареченому не вишила сорочку,
Сама не мала, то не було в моді,
Усе щось малювала на листочку…
Де те мистецтво. Ним були ми горді.

А рушники, сорочки, козатини…
Все для розваг і для пустих вистав.
На виставках завішували стіни,
А трохи ще національних страв.

Ніхто і не задумувався тим,
Чому бабусі зберігали в скрині,
Для них на рівні із Хлібом Святим,
На образі рушник – обоє цінні.

Прийшла пора, настало розуміння,
Святиням предків віддавати дань.
Вам зберігати всіх віків уміння,
Надія наша ви. Хранителі цих знань.
    
  ***
Дай Бог, скоро закінчиться війна,
Настане мир і буде він повіки,
Нас захистить лиш – молитов стіна,
Молитва стане щепленням і ліки.

***
Приляжу трішки. Хочеш заночуй.
Під грубкою і затишно, і тЕпло.
Все, що розказую, ти головне почуй!
Все це – життя. У нім і рай, і пекло.

                 6 частина

       «Життя, воно заплутане таке»

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Що бачила, що чула і пізнала,
Не знаємо всіх істин до кінця,
Хоч тисячу років живи – це мало.

У роздумах, розгрібаю смітник,
Поназбирала за життя по трішки,
Брехні і правди, сміху й болю крик,
В душі і ангели співали й дерли кішки.

Життя, воно заплутане таке,
Дороги вправо, вліво і по колу,
Раз серце каменем, а другий раз крихке,
Лише душа, бій не здає ніколи.
Дивуєшся, мені невІдомо є все?
Тобі здавалося усЕсвіт знаю я?
Єдиний Бог науку в світ несе.
Кожній людині порція своя.

На мою долю виділив одне,
На твою інше, кожному порізно.
У когось легше, у кого складне.
Кому потрібно м’яко, кому грізно.

***
Що я казала? Кажи голосніше?
Бог не карає, бо Він – є Любов?
Я і тепер скажу, як і раніше.
Так. Не карає! Повторю це знову й знов.

Про покарання. Ми придумали таке.
Знайшли собі причину в оправдання.
Коли все змішуємо грішне і Святе.
До пізнання лінь не дає старання.

Людина є лінива по собі.
Я зараз про роботу не фізичну.
У цій земній, суЄтній боротьбі,
Складаємо картину усім звичну.

Грошей побільше, смачно попоїсти...
Спокуси забирають у полон.
Світ подивитися... По суті ми туристи.
Час пролітає, мов химерний сон.

А вчення Бога відкладаємо на завтра,
На після завтра… А тепер я в кріслі.
Стара, розбита, лише в серці мантра –
Пізнання мої і мізерні, й стислі.

***
О. Дякую. Чути це приємно.
Мудрою рахуєш стару бабу.
Слухати цікаво й не даремно?
Складую думки твої до ладу?

Теж радію. Стала у пригоді,
Хоч комусь, у цім великім світі.
Ну. Вже перестань. Хвалити годі.
Все ж, приємні похвали ці миті.

Їх так мало у житті старечім,
Летимо тихенько в інший вимір.
В цій дорозі вже не заперечиш.
Бо любій війні, все краще є – мир.

***
Що потрібно? Маю навкруги.
Мої речі. Як і я. Старі й не модні.
Свідки мої, радості й туги.
Завжди разом, вчора і сьогодні.

В них частина пройдених доріг,
Частина - друзі і частина – діти.
Хтось переступив життя поріг…
Їх дарунок буде серце гріти.

Діти просять: "Мамо, поміняй,
Ці меблі вже старі. Є гарні, нові.
Зробити хочемо тобі у хаті рай,
Живемо й тілом, а не тільки в Слові.
Нам, мамцю, соромно людей.
Скажуть - маєш ти невдячні діти.
Шкодуємо і часу і грошей…
На старості могла б гарно пожити".

Кажу тобі те, що сказала їм.
Життя не подарує вже нічого.
Вже мало сплю і також мало їм,
Мені не треба нічого нового.

Тут кожна річ в дитинство повертає,
У молодість, у ті живі роки,
Щоранку пам'ять цим мене вітає,
Не так болять намуляні боки.

Ця тумбочка, то є моя подруга.
Її немає, вже на Небесах.
Це є життя у двадцять років смуга,
В моїй душі і у моїх літах.

Ось, ця хустина, це моє кохання,
Буде зі мною до самого скону,
Найбільша радість і таке ж страждання,
Але ці спогади я не віддам нікому.

А цей ведмедик і ось ця собачка,
Синочку подарунок на п’ять літ.
Довго збирала. Тут уся «заначка»,
Немало в ній випробувань і бід.

В очицях щастя. Його радий сміх,
Перекривали всі голодні дні,
Коли в сльозах на щоках танув сніг,
Бо ми лише удвох на чужині.

А цей диван і крісла, скатертина…
У кожного історія своя,
Ікона, чашка, ліжко і картина…
Це пам'ять друзів. Не тільки моя.

Що в руки візьмеш, там живеш цей день.
Тепер життя моє на самоті.
А що. Кому потрібний старий пень?
Така вже само, як і меблі ті.

То ти, дитино, старих не суди,
Мов, Плюшкіни, шкодують всяке смІття.
Цим розпач в їх серцях не розбуди.
То їх життя. Їх одяг. Їх лахміття.

Поки жива, не хочеться, повір,
Щоб мою пам'ять на смітник без просу.
Кажу це твердо. Без усяких лір.
Цим, нашу душу залишають голу й босу.

Назад років з десяток, без жалю,
Сама повикидала б усе геть.
Тепер у цьому кріслі, лиш молю,
Про спокій на душі та легку смерть.

***

Війна скінчилась. Дякувати Богу!
Багато сліз посіяла й тривог…
Тепер чекай солдата до порогу,
Минула нареченого твого.

Чи пише тобі з армії коханий?
Не переписуєтеся? Тільки дзвінки?
Мобільний телефон у тебе гарний.
У цьому виграють тепер жінки.

***
А ми з коханим писали листи.
Їх більше тисячі маю у схроні
І ними побудовані мости,
Знов повстають, коли лист на долоні.

Що? Здивувала? Ні? То, навіть, шок?
Не віриться? Я зараз покажу.
На скрині відкривай старий замок.
Бачиш старинний вишитий кожух.

Знайшла? За ним. Там, трішки збоку,
З хустини вузлик. У ньому вони.
Немає? А де? От маю мороку.
Можливо він у другій стороні.

Подивися ще де козатини.
Теж старенькі. Вишивала мати.
І сорочки, і хустки старинні,
Вона в них ходила дівувати.

Буде свято можеш одягати,
Йти до церкви знову стало модно,
Скільки може там воно лежати.
Можна. Візьмеш. Та, коли завгодно.

Вузлик є? Неси. То моя цінність.
У старих листочках все моє кохання.
На яву я мала самостійність,
В них все інше. Там сердець єднання.

Кожен день по два, по три листа,
А коли одне, то вже тривога,
– Бережи його, ради Христа!
Може йому треба допомога.

Всі роки писали, мов дурні,
Тільки йно, з'являлася хвилина.
Я йому. Так само він мені.
Без листа вже днина і не днина.

Скільки слів кохання і тепла
Вкладено у ці криві рядки,
Всі через життя перенесла,
Й почуття і про нього думки.

***
Чутимеш заїжджені слова -
Не вмію говорити про кохання.
Хай не вірить у безглуздя голова.
Це закоханості легке оправдання.

А кохання ллє потоком з душ,
Слухав би, казав би безкінечно,
В них холодний і гарячий душ,
Кожну мить потреба в них сердечна.

***
Зажурилася, що у тебе немає
Ні листочка, в вузлик зав’язати?
Напиши. Хай він відповідає.
Буде що онукам показати.

Більше тисячі. Десь біля двох.
Не рахуй. Засипала всю хату.
Краще за варенням піди в льох.
Будемо чай пити і читати.

Все життя на кінчику пера.
Всенька доля виведена в слово.
Тільки тілом я тепер стара,
А душа… Вічно шукає нове.

                  7 частина

     "Старість не родить. Спорожніє поле"

Я розкажу тобі, дитино, про життя,
Тепер старе і молодим не годне.
Лиш охання і скарги, ще й ниття…
Все переоране. Та вже роками сохне.

- Чому не годне? Бабцю, мудрість в нім.
Вона збиралася краплинами й льодами,
Щоб потім передати молодим
Вони ж блукатимуть межи світами.
Шукатимуть «молочні ріки»,
«Кисільні береги», гори принад,
Здаватиметься їм, що то є ліки
Від негараздів, бід, душевних трат.
А хтось шукатиме, блукаючи в дорозі,
Збиваючи не тільки ноги, душі,
В безмежних водах, в лютому морозі,
В пустелях, горах, в небі і на суші.
Терзанням сумнівами розуму, в серцЯх,
Життям пропащим в пошуках сумних,
А в тобі зібрані вся мудрість праотця.
Коло спасіння для всіх молодих.

– Дитинонько, що вибереш коли
Питання стане – з ким провести час,
На свято… стравами  накритії столи
У друзів і в стареньких – нас?
До друзів? Вірно?
                             То ж бо. Молоді.
Приємні спогади складаємо в копилку.
Не шкода часу.
                                «Вилами в воді»,
Згаяти мить – старим віддавши хвильку.
То ж, часто в свято, похилі батьки
На самоті тихенько вас чекають…
Добре як вдвох. Життя плете сітки.
Чи вплете в старість пару? Всі не знають.
Але вони радіють за дітей
І молять в Бога їм щасливу долю,
Порядних, добрих по життю людей,
Відводив біди і лиху недолю.
Так, так. Дитино, істина проста.
Ми все цінуємо уже коли втрачаємо.
Пройде пора цікава й золота,
Але й батьків із того Світу не вертаємо
Де їх поради? Канули в літа.
Залишилася їхня мудрість з ними,
Бо молодість – «святая» глупота.
Розтратила свій час межи чужими.
А що чужі? Із року в рік все інші.
Час відриває всіх. Дерево голе.
Хоч виростають нові – кращі, ліпші…
Старість не родить. Спорожніє поле.

– Але, бабусю, я поруч з тобою.
ЗмалЕчку слухаю твої мудрі поради.
Все пам’ятаю, ношУ із собою
Твої печалі і любов, і зради…
Усе записую, кожнісінкеє слово,
Воно повинне жити у віках,
Бо то цілющий скарб, а не полова,
Нехай лікує рани у серцях.
Я вже доросла, скоро стану мама,
Своїх дітей до тебе приведу,
Хай і вони навчаються так само,
Тут швидкоплинність часу на виду.

– Ти станеш мамою? Яка велика радість!
Моє серденько радо умліває.
– Мою любов, бабусю, вбила заздрість,
А моє серце зараз розриває.

– Що сталося, моя люба дитино?
Чого сльоза скотилась по щоці?
Моя ж ти золота, щира людино,
Ви така гарна пара. Молодці!

– Злякався милий. Батьківства злякався.
Залишились з дитиною самі.
Благаннями… нічим не перейнявся.
Я в розпачі. Лихі настали дні.
Куди іти, до кого прихилитись?
Одна у світі, мов билина в полі.
Як мені бути? Як нам далі жити?
Ще молода, а вже не маю долі.

– До чого тут є доля, дитя миле?
Пішов коханий. Чи життя скінчилось?
В тобі дитина. Вона додасть сили.
До тебе щастя на поріг прибилось.
Стоїть і стукає у двері: «Відчини!
Я тут самотнє за твоїм порогом.
Ти серця у пітьмі не зачини.
Побач мене! Я Світло! Не пхай рогом.
У тебе дві дороги – вибір твій.
Куди іти – до неба чи у прірву.
Дитина – шлях до неба, в гори мрій…
Друга – в жалість до сЕбе і в зневіру».

***
Обидві я пройшла у повній мірі
Всіма печалями, жалЯми і тугою
Але в шаленім вариві і вирі
Я залишалася завжди сама собою.
Здавалося, скінчалися всі сили
Сердечні і фізичні. Душа вмерла.
Та як би смерчі земні не крутили
Дитя тримало всі життєві жорна.
Давало втіху у самотні ночі,
Радості світла в темні, смутні дні,
Сяяли щастям, через сльози, очі,
Удвох на світі, але не одні.

Бог дав дитину – це твоє спасіння.
Йому видніше, що тобі на краще
Він жне і сіє, то Його насіння
Не проросте – твоє життя пропаще.
Тепер з роками бачиш головніше
Скільки насіння проросло на світ –
Одне чи два, чи три, а може більше…
Ти в них багач! Вони цей скарб і цвіт!

Нам хочеться для себе ще пожити
На потім відкладаємо дітей
Себе як хочеш можемо дурити
Але не долю. Тільки йно - людей.
Доля примхлива, може посміятись
І тимчасове у постійне стане.
Хоч як насіння буде поливатись
Замре в землі і неба не дістане.

– Але, що люди скажуть, бабцю, мила,
Дитинонька без батька вироста,
Я тільки думаю і вже стає несила,..
Страшніше смерті людська простота.
Вона карає всіх – і злих, й безгрішних
І ранить у самісінькую душу,
Не підбирає слів добрих і втішних
Навіть дитинці. Я пройти це мушу?

– Люди є злі, але й багато добрих
Яких життя не поробило злими
Так само як і трусів, і хоробрих
Так і наповнених любов’ю, і пустими.
Ту пустоту заповнюють роками
Хто скарбом, а хто брудом та сміттям,
І колеться словами, мов шпильками
Той, хто не зміг пройти дорогу з ям.
Не витримаєш. Станеш з ними поруч
Й дитину кинеш в пекло безнадії,
А там все рівно вчений ти чи неук,
Багатий, бідний… чорні твої мрії.
В серці добро і добре на вустах,
З отрутою – жАлом стає зміїним.
Де б не була, у селах чи в містах
Скрізь боротьба добра зі злом постійним.

В цей брудний світ Бог дасть чисте дитя,
Цієї чистоти навчайся в нього.
Хай буде прикладом тобі його життя,
Ти в її душу не неси земного.
Чистоту ангела, чим можемо навчити?
Тільки замазати, замазавшись буттям,
Не знаємо, що із своїм життям робити,
Але беремось керувати немовлям.
Втішаємось словами – виховання,
Культура поведінки, етикет…
Шукаємо у Бога оправдання
Бо в кожного у шафі свій скелет.
Так і живемо, більшість в масках,
Завуальованість в красивій оболонці,
І гинуть ангелята у цих пастках,
Провідники – вже заплямовані на сонці.
Це непорочне. Небесне творіння
Вкидаємо у пекло своїх мрій,
Не вистачає просто розуміння –
Бог дає Небо людині земній.

Цей ангел неба вже росте в тобі
Душі твоїй небесні ліки,
Світла з пітьмою вічній боротьбі,
Так було, є і буде так повіки.

***
– Ти впевнена, бабусю, Бог зі мною?
Так? Бо я хочу йти до мрії.
Знаю тепер, я справлюся з собою.
Хоч буде важко, змию думи злії?

                8 частина

«Життя в життя… у цьому є безмежність…»

Я розкажу тобі, дитино, про життя
І що насправді в ньому є багатством.
Ніякого не зроблю відкриття
Бо ти давно вже стала не малятком.

Мені Господь відміряв довгий вік.
Що поміняла б? Як би все спочатку?
Пусті слова! Лилися з року в рік.
Дітей побільше! Незалежно від достатку.
Ми залишаємо в цім світі найцінніше –  
Життя. Воно продовжується в дітях.
Цю істину як зрозуміємо скоріше,
Свій вік розтягнемо в тисячоліттях.

Моя ровесниця вже має внуків двадцять.
В сусідки виростає більше ста,
А мала діточок своїх тринадцять.
Вони народжували з вірою в Христа.
Не мали змолоду ні змоги, ні достатків
Та вірили – Бог дасть дітей, дасть і на них.
Не побоялись труднощів, нестатків,
Ні пересудів, поглядів лихих.
- Що понароджували як немає їсти,
В що одягнутися, великого житла...?
Не мало тих, яким життя – це «гризти»
І лихослів’я - радості мітла.

Не раз жалілася мені моя подруга:
- Що я зробила? П’ятеро дітей,
Хіба погано?
                Бідні, є недуга,
Але не просимо «Ради Христа» в людей.
Стараємося. Важко. Молоді.
Будуємо хатину на усіх,
Маємо їсти, не хліб на воді,
Й не розкошуємо. Так само як у всіх.
Але чому мені все дорікають:
- Чому народжувала, коли така бідна?
Самі одненьке, двоє діток мають,
Вони, мов золото, а я копійка мідна.

***
Роки ж бо показали діаманти.
Старість до всіх постукалася в хату
І розказала хто, що може мати –
Її безкрилу, чи її крилату.

***
Двадцять онуків, п’ятеро дітей
П’ятдесят крил душа має у вимір…
Двоє залишать двадцять п’ять людей
То ще який потрібно мати вибір?

Подруга радо: - Скоро двадцять перше!
Очі аж світяться, як і волосся сиве.
Себе убогою відчула я уперше
Бо виявилося моє життя трусливе.
Воно страшилося, сміліло і вагалось,
Відкладало до найкращих часів,
А старість непомітно так підкралась
Із розумінням – твій пройшов посів.

На серці є утіха – маю крила.
Душа ще житиме в єдиному дитяті.
Надія тліє – збудеться і мрія
Вона віками буде теж літати.

***
Розглядую сімейне фото у сусідки:
- Як вас багато! Всі онуки, діти.
- Ні. Там не всі. Там всього лише трішки.
Хата мала, куди усіх вмістити.
Онуків більше ста. Вже й не рахую,
А у бабусі правнуків за двісті.
Так, мамо, правда?  – «Я не чую!».
Старенька вже, не чує. Можеш сісти.
Посидь із нами. Просто так, посидь.
Утрьох вже в хаті, мати й чоловік,
А у дітей своє життя кипить,
У кожного своїх дітей потік.
По черзі їдуть тепер на гостину
Де в хаті діти майже двісті душ…
Стою німа. Дитиноньку єдину
Плекаю все життя. «Поїси груш?», -
Протягує бабуся грушу.
Сусідка накриває гості стіл…

А я спочатку зрозуміти мушу –
Який у мене і який у неї тил.

Більш сто онуків… Правнуків за двісті…
Переді мною дві маленькі жінки.
Хто я? Стою, топчусь на місці.
Портрет сімейний посміхається зі стінки.

***
- Бабусю, кожному своя дорога
Так само і дітей – усім порізно.
Чому тепер, просіялась тривога?
Все рівно бідкатися уже пізно.

- Дитино, бачиш? Все перемінилось.
Тепер життю навчаєш мене ти.
Так. Ти права. Хотілось, не хотілось,
Шкодуй чи ні. Життя – не поле перейти.
Єдине шкода – не родив твій лан,
А Бог років насипав до країв.
Життя є вічне в дітях! От би підказав.
А душі – крила на віки віків.

Ти молода, під серцем вже дитя.
Знаєш і істину – багатство є у чому.
Дасть Бог, народиш не одне життя,
Не закриваються хай двері твого дому.
Їх відкривають діти і онуки,
І правнучків приносять на руках,
Ця безперервність часу без розлуки
Найбільша мрія в старості струмках.
Краще її провести із дітками,
Хай галасливими, рухливості клубок
Ніж вічний спокій з тихими котами
В чеканні мертвому на рідкісний дзвінок.
У каятті щоденно й жалю тліти,
Немає черги до твого порогу.
І страх одному в хаті захворіти,
На самоті віддати душу Богу.

Все маю навкруги, речей немало,
Всього достатньо, гроші на хліб є.
Та збудувала я життя невдало
Бо то все мертве, мертвим і згниє.
Я не вкладала свої сили в крила,
В струмки живої й чистої води,
Могла, та промінців не запалила,
Моє життя не принесло плоди.
Молю лиш Бога, щоб моя дитина,
Посіяла багатії лани
Хай не завадить ні одна причина,
Лиш в цих жнивах заможні ми пани.

***
Скільки збираємо науки по житті,
Скільки пізнань і скільки розуміння
В простому, а чи в срібному литті…
В пісок і в камінь сиплемо насіння.
А Богом побудований світ просто
Життя в життя… у цьому є безмежність…
Душа у душу духовного росту,
Від суєти щоб мати незалежність.

***
Нема вже суєти, все маю для життя.
Вже з щирою молитвою до Бога.
Немає й радості та щастя відчуття.
Сиджу одна – заможна і убога.

Нагодувати котиків пора,
Бачиш, заглядають з надією у очі.
Така, дитино, вічна з нами гра
В юність і старість, як день проти ночі.

                     9 частина

     «Нашої душі живі дзвіночки»

Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Одне дається.
                Довге чи коротке,
Наповнене, чи сміхом, чи ниттям,
П’янке, терпке, гірке, кисле… солодке.
Душа випробує, смаків всю різновидність.
В себе вбирає.
                Де усі ховає?
Час витирає з пам’яті всю плідність,
Але, із попелу, згоріле оживає.
Життям, упевнені, живемо – Ми.
Душа живе!
                Ми тільки її слуги.
Вона панує?
                Однозначно – ні!
Хоч як старається та марні всі потуги.
Вона у світ прийшла – набратись знань.
Заради нас.
                Очиститись для Бога.
Звільнитися від страхів і вагань,
Іти до раю не проста дорога.

– Але, бабусю, дане нам і тіло,
В нім серце. Воно теж панує.
Можу тобі сказати сміло
Воно таки і добре вередує.

Ось, подивись. Моя маленька донька,
Душа іще, здається непорочна.
Вранці вставати – це велика «сонька»,
А щось своє… то до хвилинки точна.
Пальчиком тикає в годинник –
Добігла стрілочка до позначки…
                притисла.
Що там за план… у цій голівці виник?
Рахує час, але не знає числа.
Тягне руки – «ти ж бо, обіцяла!»
Слів немає, вони у очицях.
В них веселка почуттів заграла.
Наче маски-шоу в різних лицях.
Ще язик не вміє говорити,
Ніжно так, по своєму «белькоче»,
А ми знаємо, що будемо робити,
Розуміємо чого дитина хоче.

– Душі ж бо, говорять через очі.
Зазирни у них – у цю, безодню…
Що там всередині? Темні ночі.
Розпізнаєш сутність ту природну?

В пелюшках і тільки йно: «Агу»,
А маніпулює вже батьками,
День і ніч «викручує в дугу»,
Мама й тато, ніби – між світами.
То на ручки тату, то бабусі,
Мамі, дідусю, усій родині…
З ніг збиваються:
       – ой, «муси», «сюсі», «пусі»…
Ні?
       Кричатиму!
                Бо ви тут не єдині.

– Ця картина вже мені знайома.
Падала з утоми на початку.
Хитрість ця добряче теж відома,
Залишила назавжди печатку.

– Бачиш, тіло ще маленьке,
Немовля «агукає»… тай годі.
Та душа підкидує новеньке,
Ми безпомічні є по природі.
Нас так легко дурить ще дитина,
Щоб не спати – «хочу пити, їсти…»
І на горщику година – що хвилина,
А матусі ніколи й присісти.
Світ закручує навколо себе.
З перших подихів душа працює.
З перших кроків пізнавати треба,
Крок за кроком… все її хвилює.

Цілий всесвіт мати і дитина.
Зрозумілий, окрім них, – нікому.
Душі їх з’єднала пуповина,
Повела в дорогу невідому.

– Так, бабусю, важко в цій дорозі.
Я боюся, щоб не розгубитись.
Я одна з дитям, чи буду в змозі
Пояснити все. Не помилитись.

– Що поясниш, мила ти, дитино?
Тут стара вже. В пошуках сама.
Кожну днину шукаю невпинно.
Ось, є відповідь!
                На завтра – все дарма.
Світло я побачила сьогодні.
Завтра темінь.
                Після завтра – сірість.
На горі, а через мить – в безодні.
Сухо. Пекло.
                А за хвильку – сирість.
З вірою до Бога у молитві,
Ангели співають разом Славу…
Кожну мить ти знову й знову в битві,
Чорні сили теж мають забаву.
Ти то близько, а то знов далеко.
Губиш і знаходиш заразом.
У душі поперемінно рай і пекло,
А то вперемішку, все разом.
Все спокійно, а душа страждає.
Серце плаче – сльози просушила.
Ти в багнюці, а вона літає.
В золоті, але стає безкрила.

– Ой, бабусю, ти заплутала мене.
Дочка підросте – одні принади.
Питань безліч, цього не мине,
Чути схоче певної поради.

– Ці поради скільки душ згубили.
Розкидають їх направо й ліво.
Іноді вони мене так злили…
В більшості, давати їх шкідливо.
Бо коли стосується душі,
Це прерогатива тільки Бога.
В ній жагу до знань не задуши,
То є на загибель допомога.
Душа в пошуках з народження до скону.
І перерв не має, лиш труди.
Це є бій без правил.
                І – не по закону.
Все каміння, греблю хоч гати.

– Ми, бабцю, всі є раби Божі.
У серці має бути Божий страх,
А душі мають бути насторожі…
Казав священик. Він уже в літах.
Та душа плаче: «Я рабом не буду.
Я страху не віддам своє життя.
Перетворитись з ангела в приблуду,
Що кидає у вічне каяття.
А світ такий красивий і магічний,
Хочеться радіти безтурботно.
Тільки не туди! – в неспокій вічний,
Де душа страждає… де скорботно».

– Хто сказав, Раб Божий – то неволя?
Повна потурання і вини.
Вибір твій. Працює твоя доля
В Славу Божу, а чи сатани.
Раб, дитино, значить – це робити.
Чи на Бога!
                Чи на сатану!
Бити, руйнувати…
                чи творити…
Вибираєш сторону одну!
В виборі душа з початку вільна,
Ще від створення посіяне зерно
Із надією. Людина сильна!
Золотої середини не дано.

Люди ж бо, неначе божевільні
Кайдани шукають знову й знов.
Розділяють на слабких і сильних
Хтось рибалка – хтось його улов.

***

Якось йшла з роботи, вже додому,
Ще тоді струнка і молоденька.
– Ой, бабусю, не кажи нікому,
Ти і зараз, ще й яка, гарненька.
– Не підлизуйся. Яка краса в старому.
Як не одягни, як не малюй,
А воно, мов в дзеркалі кривому.
Та не про те мова. Ти почуй.

Поспішаю, зустріти дитину,
Теж зі школи має підійти.
В магазин «заскочити» ще встигну,
Вже додому недалеко йти.

Зупиняє високий мужчина.
Вже не пам’ятаю, що хотів,
Зачепити, – то була причина,
З посмішкою і потоком слів.
Потім чітко:
             – А ви православна?
– Так.
            – То значить, ви раба!
Дуже шкода…, бо ви така славна,
Віра – то кайдани і журба.

– Хто сказав, що Віра то неволя,
Страх і біль, і безпросвітні муки?

– Перекреслена, лиш каяттями, доля,
Сповіді… ну, ці… церковні штуки.
Я не вірю у все це. Дурниці.
Повидумували.
                Вічність.
                Пекло.
                Рай.
Не розмінююся на такі дрібниці.
Що?... Не так?
                           Ну, як?
                                         Відповідай!?

Хитра посмішка і погляд прямо в очі.
Розвернутися й піти? Що час втрачати?
Маю я слова які пророчі,
Щоб між Богом і душею… вченням стати?

– «В серці з Богом – значить мати волю,
Там панує Віра і Любов…», –
Ці слова знайомі всім до болю.
Впевнений, що їх почую знов.

– Віра в Бога – це великий спокій!
Він в смиренні й безмежній довірі.
Сам з собою ти не одинокий,
Не обтяжливі всі будні сірі.
Впевненість перемагає страх,
Заліковує відкриті рани,
В молодих, а чи в старих літах,
Ти обходиш легко всі тарани.

– Стоп,.. стоп… стоп!  
                На хвильку зупиніться.
Як може у рабстві бути спокій?
Ви, будь ласка, на мене не зліться,
Складно в цій… «матерії високій».

– Спокій.
                Покладаєшся на Бога!
Кожну мить ти віриш у підмогу
І куди б не повела дорога,
Вбереже й покаже засторогу.
Він направить потрібну людину
В захист, у підтримку, в допомогу …
Навіть, коли думаєш: «Загину?!»
Він покаже вихід на дорогу.
Щось трапляється?
               Упевнений – потрібно.
Якесь вчення ти пізнати маєш.
Починаємо ж, робити плідно,
Коли нас мітлою підганяєш.
А можливо малою бідою
Від великої тебе вберіг?
Кип’яток – свяченою водою
Стане – у спасіння оберіг.

– Кип’яток.  Хіба це оберіг?
Болі і страждання ще й які!

– Ти тоді не вийдеш за поріг
Де чекали б гірші… – не такі.
Може, малим опіком у хаті,
Вберегло від покалічення і жахів..?
Наші непокоєння пихаті,
Заганяють душу в клітку страхів.
Там самотня бідкається вічно,
Без надії в чиюсь допомогу,
Одиноко, боляче, трагічно…
Не пізнала ще довіри Богу.
Захворів, побився… обікрали…
Бідкаємось, злимось…
                Пошук кари.
Але цим, – свій час в злобу уклали,
В ці зловонні сатани примари.
В своїх бідах шукаємо винних,
Душа наче, в стані ворогів,
Серед них  немає слабких, сильних.
В ненависті ти уже згорів.
Цей пожар вже до самого скону
Обпікатиме усе твоє нутро.
Але з цього вибратись полону
Тільки Віра допоможе.
                Тут добро!

– Вас послухати, то Віра в Бога – Рай!
Ви метелики – від квіточки… до квітки.
Хочеться – літай… не хочеться – стрибай,
Коник мов.
                Це що за дурні плітки?
Якби так бУло – всі були б щасливі.
Не тикалися носом в глухі стіни.
Увічливі, терплячі… Не сварливі.
А то, навкруг – лиш Буратіни…
                та Мальвіни.

***

Дорога Віри – важка!
                Або – легка!
Все що посередині – то в оману.
Одного разу:
                Непомітна стежка.
Сюжет для детективу. Не роману.
Ти можеш все життя її шукати,
Перечитати … безліч книг…
Знайти.
                Вже на початку стати.
Сказати: «Боже, я знайшов.
                Я встиг!
Я знаю, як з Тобою легко жити,
Вирішувати легко всі питання.
Вже не потрібно. Ані з ким, мирити
Бо вирішені, геть, усі чекання».

Стежина заросла?
                Закидана сміттЯм?
Ти сам накидав за роки життя.
А коли стала твоїм відкриттям,
Заплакала душа від каяття.
Топтався поруч з нею, – на дорозі,
Широкій, чистій. Прибирав з людьми.
Упевнений – всі разом на Порозі…
Захищені вже ангела крильми.
Твоя стежина була зовсім поруч.
Ледь, ледь не притулялась до дороги.
Зчищав з дороги бруд – ліворуч…
                То праворуч.
Під носом чисто. Зайві і тривоги.
Жаданий спокій лиш на мить приходить.
Ще більше у душі страху й вагань.
Вона і так в собі достатньо плодить
Немає толку від набутих знань.

Нам легше йти широкими шляхами
Для чого мучитися через вушко голки
Чи нагородять Божими дарами,
А чи заповнимо святинями всі полки?

Мабуть де більшість, там більше дарів.
Повикладаємо їх всі поперед Бога:
«Дивись, на своїх вірненьких рабів,
Багато нас!»
                Широка ж, бо… дорога».
І «шкандибаємо» послушні вівці,
Слухаючи одне одного.
                Не Бога.
Довіряючи людині.
                Ми лінивці.
Бо так легше. Ведмежа барлога.
Загубилися в чужих думках – всі наші.
Віра й недовіра поруч стали.
А підтвердження?
                Питання ваші!
Блудите.
                Тому мене спитали.

***

– Так, спитав. Не знаю й сам – чому?
Вже давно нікому не йму віри.
Зупинити захотілося тому,
В вас лице у спокої і мирі.
Навкруги шалений вир подій,
Всі стривожені, напружені, скажені…
Вже позбавлені печаті мрій…
Ви… – мов, сонечком…
                наповнені легені.

Я ходив в церкви й монастирі,
Їх багато пройдено в шуканнях,
І нові, й замолені старі…
День і ніч душевних ран латаннях.
Але бачив тільки лицемірство.
Скрізь обман, нажива й нелюбов.
С посмішкою, а в вустах презирство.
Ось, такий розчарувань улов.

– Що шукали в церкві весь цей час?
Ви шукали там людей?
                Чи Бога?
Ви могли побачити всіх нас
На базарах, вулицях, дорогах…
Ось – ці душі… людські …навкруги…
Всім наповнені – і добрим, і поганим.
До країв заповнені туги
І печалі. Хто є бездоганним?
Всі спішать в монастирі й церкви,
Там шукати святості й спасіння.
Та знаходять в більшості… як ви
Лиш розчарування…
                Не сумління.
Бо якби його принесли Богу
І прийшли до Нього.
                З Ним ділитись.
Він і ви!
                Ви двоє!
                Вже з порогу!
Не було б на кого тепер злитись.

***

З Ним зв'язок тримаєш у молитві
Просиш направляти і вести.
Віра повна – є не поле битви.
Це є допомога Хрест нести.
Віддаєш себе на Волю Божу.
Поринаєш у Його любов
Впевнений, що з Ним усе я зможу!
Сумніви стираються з основ.

– А якщо все ж, стане запитання,
Правильно зробили,  а чи ні?

– Гріш ціна! – усім твоїм старанням.
Ти в омані. Ти – у полині.
Сказано в Писані слово в слово:
Ви «...Просіть і буде вам дано…».
Віра – то є зовсім не полова,
То твердині  Божої зерно.
Я просила?
                Значить – твердо Вірю!
Бог скерує!
                Знає що в спасіння.
Сумніваюсь – значить лицемірю.
Не проросле ще… згнило насіння.
Тому Віра є великий спокій
І упевненість –  
         «Дасть день – дасть і поживу!».
Звільнення від сумнівів глибоких.
Лиш подяка за надію жИву.

***

– Щось замовкли.
                Слухаю, бабусю.
Сперечався далі він… чи ні?
– Вибач. Я задумалась…
                Матусю
Пригадала щось. Я в чужині.

Ні. Не сперечався. Навпаки.
Дякував. Багато зрозумів.
Рано він поставив всі крапки.
На прощання, - безліч теплих слів.

***

Просинається, біжи до дочки.
Поговоримо ще потім. Поспішай.
Нашої душі живі дзвіночки.
Самий кращий! –
                Всенького життя врожай.


       10 частина

«Ти – до добра… чи зла… є провідниця»

Я розкажу тобі, дитино, про життя
Воно складне, але цікаве й славне.
Джерельної води пиття.
Далеке… і таке недавнє.

***
Маленька донечка проснулася.
                                        Сміється.
Не жадібна на посмішку.
                                        Дивись –
У щічках ямочки, волосся в’ється.
Тьху, тьху… «не гарна»,
                     Ой-йой-йой… Не злись.
    
Віддавай час дитині.
                                   Він! – є цінним.
Усмоктуй в себе цього – кожну мить.
Не думай, що життя буде незмінним
Поки не виросте, а там і закипить.

Так. Виросте. І полетить на крилах.
В своє буття.
                       Лишаємось одні.
В яких би не закручувало вирах,
Будуть бальзамом… в спогадах ці дні.

***
Вбирала в себе кожен рух дитини –
Мінливість настроїв, початок всіх пізнань.
Те вариво, від днини і до днини,
Давало сил від страху й коливань.

Допоки пташеня ще у гніздечку,
Насолодитися присутністю хотілось,
Відкласти в серце.
                           В пам’яті, скраєчку,
Щоб в старості усеньке відродилось.
І не шкодую.
                       Правильно робила,
Бо при мені росло моє дитя.
В любові й щирості, а це – велика сила.
Завчасно зменшити могла часу тертя.

– Але,бабусю, треба на щось жити?
Багато в чому постає потреба.
Одяг, харчі… усе треба купити
І те… і це… все хочеться. Все треба.

– Ой, доню! Знаю. Всі часи не легко.
Ще коли сам з маленьким немовлям.
Мені зробити вибір було легко,
Хай, навіть як, здригалося життям.
Я вирішила:
                          Обійдуся мАлим.
Є їсти, пити… От, і Слава Богу!
В дитини щосекунди буде мама,
Моя присутність завжди в допомогу.
Священний всесвіт – Матір і Дитина.
Розрушити не маю права.
В нім вічність і душа невинна,
Її майбутнє –
                        Ганьба?
                                      А чи – Слава!
Мені, – довірено споглядати цю душу.
Честь «бути пастухом», дана – Мені!
На цій землі – я! рятувати мушу.
Не легка суть – ці важелі земні.

Ми у роботі,
                        в задоволенні хотінь,
А не у битві за безсмертну душу,
На відстані.
                        З дитиною – лиш тінь.
Її без нас, трясе цей світ, мов грушу.

Чи в затишку – під крилами матусі.
Разом поборюємо болі і страхи.
Життя не має в тихоплиннім русі,
Дороги, знань душевних, є – важкі.

Настане вибір – дитя?
                                    Чи робота?
Тягар беремо. Все – заради неї.                        
На плечі звалиться ще і скорбота,
Пекельна втома… – ось, твої трофеї.
                        
Ти матимеш на стіл усі принади,
Але дитиночка самотня і без мами.
Смаколики, дарунків водопади…
Й ласкаві руки…
                          Вона – між світами.
***

«Бог дасть дитину – дасть і на дитя!»
Життя не раз підтвердило подібне.
Незрозуміло як? стає подій злиття
І ніби з Неба падає потрібне.

Навести можу прикладів не мало,
Вони, мов чудо. Промінь в темноті.
Страх, недовіра… все зникало
Лиш впевненість – ми не на самоті.

***
Іду задумана з роботи. Уже темно.
Робити що? Грошей немає знову.
Затримують зарплату. Все даремно.
Хоч би на хліб, а не якусь обнову.
Мала дитина, чим нагодувати?
Вечеря є, а що робити зранку?
Закінчилося все. Що їй сказати?
Ні скибочки немає до сніданку.
Вже скільки місяців не бачили зарплати.
Важкі часи і їм не видно краю.
Здавалося б, уже не привикати,
Але ж, дитину годувати маю.
Тільки учора мріяли про свято,
Запланували стіл на Новий рік:
Частину грошей на салати взято,
Частину на м’ясне…
                                     тепер –  лиш крик.
Так. Крик і розпач. Що скажу дитині,
Яка в передчутті веселих днів,
Смачненького… яке, лиш в мріях нині.
Слова всі сказані. Де взяти нових слів?

Враз – зупинилася на відблиск під ногами,
Щось відбивало світло з ліхтарів.
Молитва Богу і Святої мами
Почуті. Щастя… в тисячі морів.
Розсипані по снігу копійки.
Хтось загубив, чи не схотів збирати.
Немов, голодним видали пайки
І відмінили з голоду вмирати.

Я знаю – втратиш більше, а ніж знАйдеш,
Але то буде потім. А тепер
Є радість – на хлібину гроші маєш,
Той благодійник всі печалі стер.
Зібрала копійки. Порахувала.
А їх рівненько на одну хлібину.
Ні більше і не менше. Я стояла,
Не вірячи очам у цю хвилину.
Дає Бог день – дає і на цей день!
На завтра нам послав і їжу з Неба.
І свято буде, буде і пісень.
То ж, бідкатися нам про це не треба.

На другий день, лиш премію дали.
Цього достатньо втілити всі плани:
Салати, м'ясо, радощі малі
Мені й дитині – «лікувати рани».
Не знаю як, коли і де,
Але згубила рівно половину.
Хай без салатів Новий рік пройде,
Не засмутило ні мене, а ні дитину.
Бо так і є – більш втратиш, ніж знайдеш,
Але ті копійки були спасінням.
Хтось нам. Комусь і ти прийдеш.
Значить, комусь – мої гроші насінням.
Може тепер якась радіє мати,
Що матиме хлібину на столі.
Чи мені, вкрай, потрібні ті салати?
А в неї,  може діточки малі.

На другий день сусідка завітала:
– Рятуй, сусідко, боюсь пропадуть.
Різних салатів стільки «настругала»,
А до Різдва вже гості не прийдуть.

Неділю майже, ми салати їли.
Їх різновиди. Цей дарунок з Неба.
Мабуть за те, що з радістю уміли
Приймати й віддавати. Так і треба.

І ти, дитино, теж навчися тому
Й дитя навчай.
                          В тім є велика сила.
Найважче – це протистояти злому.
В печалі серце – то жива могила.

Як на душі спокійно – значить усе добре.
Не може бути спокій там, де скупість,
Де заздрість, злість маскована в хоробре,
А, навіть малість – визиває підлість.

Ми так не вміємо радіти у дрібничках,
Саме вони і є наше життя.
Так. Так. Вони у цих криничках,
Які ми закидаємо сміттям.
Бо вміємо надіятись на себе
І вірити не Богу, а собі,
І покладаємось на всіх – «когось» і «тебе»
Й вину шукаємо у «комусь» і в «тобі».

Життя навчило дякувати Богу
За все. І добре, і погане,
У дні найважчі, вчасну допомогу…
Дай, Боже, помочі, й коли мене не стане.
Як стану перед Ним відповідати,
Чи вичистила все сміття з криниць,
Чи вміла брати,
                            Також віддавати
Із радістю, без потайних дрібниць.

Було б кому мені це пояснити
Ще з молоду. Та були у роботі
Батьки, діди… заможно, щоб прожити.
Віддали час не дітям, а турботі
Про хліб, а не про наші душі,
Часу на це лишалося лиш крихти,
А спраглі душі всі лежать на суші,
Їм вчасно не давали нектар пити.
Саменькі борсалися у цім світі,
Лобами стукалися  у всі стіни.
Я ж, бо – дитину залишала в літі,
В своїх обіймах, прикривала спину.
І не шкодую.
                       Прикривай і ти.
Ти мати, а вже потім робітниця.
Показуй, як сади можуть цвісти…
Ти – до добра… чи зла… є провідниця.
Що вибереш сама – те і даси.
Як світло понесеш – ведеш до світла.
У темряві ти не знайдеш краси,
Але людина і до цього звикла.
Їй вже здається – так і має бути.
Блукаємо між ліжками й столами –
Ломаччям віку слуги й «баламути».
Не між деревами… стоянка… між стовпами.
Стовпи не зацвітуть, стовпи німі.
Омана світу. Штучне світло.
А серед цього всього – штучні ми,
Хоч навкруги, віками усе квітло.

Тому й розказую, дитино, про життя,
Несу тобі і праведне, і грішне,
Усі свої роками набуття,
Веселе, з розпачем, грайливе й смішне…

Роки мої дають на це сміливість
Ділитись роздумами, висновками, болем…
Ми, в старості, всі маємо вже схильність,
Сприймати ваші болі – своїм горем.

***
– Бабусю, глянь. До тебе ручки тягне.
Мов розуміє все, хоч немовлятко.
Усі твої знання ввібрати прагне,
У маму вся, повчатися з задатком.

***
– Дай Бог, ще поживу на білім світі,
Побачу як вона буде рости.
Що роздуми мої і чорним шиті…
То ти мене за них… і все…
                                             Прости!

_______________________________________
1-6 частини 2015 - 12.01.2016 рр. Мурманськ
7 частина - 8.05.2019 рік, Мурманськ
8 частина - 3.06.2019 рік, Мурманськ
9 частина - 10.12.2019 р. Мурманськ
10 частина - 11.04.2020 рік, Мурманськ


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.60993909835815 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …